Читати книгу - "Знову "ми", Ліка Радош"

Аліна

Після розмови з Танею голова гуділа від думок. Повернулась додому та боялася підійти до телефону. Не говорячи про те, щоб оживити його та нарешті поговорити з Станіславом.

Її питання щодо того чи справді я хочу бути з Стасом, чи просто вирішила зав'язати короткий роман, не виходило в мене з голови. Бо, якби там не було, а я прийняла рішення дати нам шанс. І це був не жарт, а не можливість підняти свою самооцінку після розриву, та підлікувати свою поранену гордість.

Я кохаю його. І знаю, що він мене ніколи не обманював. Тільки одного разу приховав усі факти. Коли їхав. Я ж то думала, що він збирається на підготовлене тепленьке місце. Я не догадувалася, що для нього цей переїзд був, як білет в лотереї, який, до слова, був не виграшний.

Походила колом по квартирі. Я не ввімкнула світло, ніби ще не повернулась, ніби мене ще немає вдома, і я не можу відповісти на дзвінки Плутара.

Квартиру освітлювало слабке мерехтіння вуличних ліхтарів. І ця тиша і темнота заспокоювали.

Помалу розслабилась. І в голові думки з неймовірного хаосу поволі склалися вервечкою в якому-не-якому порядку. І в один момент все стало ясно і просто.

Втомилася ховатися від себе, та втікати від відповідальності. Вирішила прислуховуватися до своїх почуттів, спробувати оживити свою інтуїцію та відкинути страх, що нічого в нас не складеться. Адже саме тому, через страх, я в одному місці, а Станіслав за пів тисячі кілометрів.

І що за дитячий сад я тут влаштувала? Замість того щоб поговорити, розпитати, що то було? Я тихенько образилась, про що Плутар і не догадується. Звідки ж йому про це догадуватись, я ж просто перестала відповідати на його повідомлення та приймати дзвінки. Мов сам догадайся, що трапилося.

А якби одразу влаштувала допит, то і не мордувалась сьогодні цілий день. Прикопуючи свої почуття та втримуючи сльози, щоб не полились. Бо вже винесла йому вирок. Винний.

Вже деякий час сиджу в кріслі, що був вподобав собі Стас. В темряві. Перебираючи в голові всі можливі варіанти нашої розмови. Та зрештою, виходжу з цього меланхолійного ступору.

Потерла лице руками, піднялася, включила світло, взяла телефон та ввімкнула його.

Через хвилину почали приходити повідомлення про пропущені виклики. Здебільшого від Станіслава. Та повідомлення в месенджер, також від Плутара. Проте бачу і Таня мені писала.

Відкриваю першим повідомлення від подруги, це трохи боягузливо, відтягнути неминучу розмову. Та знаю, що подруга написала мені або слова підтримки, або щось нейтральне, що дасть змогу трохи винирнути з цих думок і подій, що зараз відбуваються.

Та ні. Таня "Поговори вже з ним, Плутар і до мене вже добрався, хвилюється за тебе, казна-що собі вже навидумував. Не мороч чоловіку голову!!! Все. Удачі!"

Ну ось. І тут він. Далі заглядаю в чат з Стасом. Там повідомлення мають приблизно один зміст. Куди пропала? Скучив! Відпишись! Набери коли зможеш. Так. Романтика з Плутара важко зробити. Більше конкретики і менше ходіння довкола проблем.

Та все ж дзвонити йому не спішу. Зараза!!! Не думала, що я така боягузка. Проте мені здається, що ця телефонна розмова буде мати більше значення ніж всі інші до цього моменту. І хоч ми не будемо дивитись одне одному у вічі. Все ж зараз вирішиться те чи зможу йому довіряти.

Час наче в прірву летить. І Стас не дає можливості ще трохи відтягнути момент. Телефон в руках засвідчується його іменем на екрані. Кілька секунд просто дивлюсь на нього. Та зрештою проводжу пальцем по екрані, відповідаючи на виклик.

- Алло. – трохи невпевнено відповідаю. Наче це не мій телефон, наче не мені дзвонять і я випадково взяла його в руки.

- Ну нарешті! – з полегшенням зітхає Стас. – Аліно, що коїться? Чому я до тебе не можу додзвонитись?

- Стас, прошу трохи знизити тон. – його агресивний випад викликає в мене злість.

Я тут другий день не можу знайти собі місця, бо з його телефону в ночі зі мною говорить якась незнайома жінка, так ще й представляється його дівчиною. А він мені претензії пред'являє, що я не відповіла на кілька дзвінків!!!

- Знизити тон? Ти що плетеш? Я собі місця тут не знаходжу, думаю, що з тобою могло статися? А ти гуляти пішла, телефон забула, на мої дзвінки також не відповідаєш. Повідомлення ігноруєш, бо це ж займе уйму часу повідомити мені, що з тобою відбувається!!! То в чому справа, Аліно? Чого ти мене динамиш останню добу? – весь цей монолог також проговорює на високій ноті з долею агресії.

- Ти кричиш! Може заспокоїшся? Бо таким темпом ми довго говорити не будемо. – намагаюсь знизити градус напруги. Ніби мені не хотілося покричати?!! Та я свій момент втратила.

- Вибач. Я трохи погарячкував. – чую як тяжко зітхає в трубку Стас. – Просто твоя мовчанка вивела мене з себе. Та і не розуміння того, що відбувається також мене дратує. А щось таки відбувається, тільки я цього не знаю.

- Ти правий. Відбувається. – промовляю ці слова та готуюся до того, щоб викласти свої претензії до Плутара. Та духу мені не вистачає.

- Не томи, Аліно. Уважно тебе слухаю.

- Вчора увечері я тобі телефонувала.

- Я ще амнезією не страждаю та не пам'ятаю цього.