Читати книгу - "Врятувати неможливо забути, Ксенія Мур "

Ми з Харом і Ді говорили, сівши на лавку, яку створив ректор. О'Ларс з Мулгоу про щось тихо перешіптувалися, але ми не стали підслуховувати. Може вони навчальні плани обговорюють.

- Вечір добрий! - почувся низький голос, з легкою хрипотою.

Разом з Айтом, у кімнату зайшов високий широкоплечий чоловік. Він з веселою цікавістю поглядав на компанію, що тут зібралася.

- Здрастуйте, грем Форгаур! - привітав його ректор широкою усмішкою. - У нас до вас є розмова, дуже серйозна.

Айт присів поруч, поки О'Ларс і Мулгоу пояснювали професору, чому його запросили.

- Він щось казав, - спитав Хар, повернувшись до друга, - про те, що ми не відвідуємо зараз заняття?

- Ні, - озвався той, дивлячись на професора, - тільки спитав, чому він терміново знадобився. Ректор обіцяв, що скаже всім, що в нас тут індивідуальний проект.

Ми всі спостерігали, як змінюється обличчя професора від веселого до зосередженого. Іноді Форгаур кидав короткі погляди в наш бік і кивав після слів О'Ларса або Мулгоу.

Через якийсь час бурхливих обговорень Форгаур швидко покинув полігон.

- Грем О'Ларс, - не витримала я, - професор відмовився брати участь?

Ельф повернувся до мене, трохи посміхнувся і сказав не хвилюватися, а ще краще потренуватися, якщо нам нема більш чим зайнятися.

Айт обійняв мене за плечі, мовляв, ну не звертай уваги. Ді в цей час взагалі спала, здається. Принаймні, дивлячись на розслаблену позу та обличчя, створювалося саме таке враження.

- Слухайте, - почав Хар, вальяжно розсівшись на лавці, - я тут про що подумав. Якщо у Расін, давним-давно, у магів не вистачає сил на те, щоб робити сильні артефакти, то звідки у них Архан?

Я, вражено, дивилася на нього. Адже він, чорт забирай, правий! Чому я сама про це раніше не замислювалася?

Айт хмурився, поглядаючи то на друга, то на ректора з ельфом.

- А справді, звідки? - зрештою, промовив він. - Грем Мулгоу, у нас важливе питання! - крикнув Айт.

О'Ларс та ректор, які щось змінювали в налаштуваннях сфери управління, мляво поцікавилися, що там у нас.

– Расхар звернув увагу, на одну важливу річ. Якщо в Расін не можуть зараз робити сильні артефакти, то звідки у них Архан?

Мулгоу та ельф завмерли, повільно підняли голови й подивилися один на одного здивовано. Що ж, очевидно, не тільки мені не спало це питання на думку.

Що ж це виходить, хтось допомагає директору Беллум? Хтось, хто взагалі не з Расін? Чи то в мене параноя, чи то вже змовою пахне!

- Тільки не кажіть, що поки мене не було, щось встигло статися?

У наш бік йшов Форгаур, разом із якоюсь дівчиною. Вона була не дуже високою, хода впевнена і якась хижа. Чорне волосся стягнуте в тугий пучок на потилиці, який прикрашав маленький артефакт, у вигляді кажана. Цікаво, яке його призначення?

- Знайомтеся, - сказав професор, коли вони зрівнялися з нами, - Раувір, випускниця військового факультету, менталіст.

Дівчина широко посміхнулася, її темно-карі очі блищали. У цей момент я помітила гострі білі ікла. Вампірша! Ох ти ж їжачок! А вона нас не зжере?

В мене аж у роті пересохло і я трохи нервово усміхнулася у відповідь. А хлопці зовсім не нервувалися, вони стримано привітали її і по черзі представилися.

- Я Ділара, - простягла подруга руку для знайомства, - приємно познайомитись!

Коли вона прокинутися встигла?

- Взаємно! - відповіла Раувір і потиснула руку.

Вона перевела погляд на мене і, посміюючись, сказала:

- Не хвилюйся, я можу контролювати себе. Крім того, я принесу клятву, тому не варто мене побоюватися.

А це дуже добре! Я простягла вампірші руку, все ще трохи невпевнено, але варто було налагоджувати контакт між нами.

- Іміт, - представилася я.

Вона відповіла на рукостискання і присіла поряд з нами на лаві.

- Так, а що за проект? - поцікавилася вона, дивлячись почергово на кожного з нас, - мені нічого взагалі не пояснили. Начальник смикнув з бібліотеки, наказав іти за ним, сказав, що буду учасником вашого проекту і все!

Ми переглянулись. Говорити - не казати? Клятву ще не дала, але ж її привели нам на допомогу. Тільки я відкрила рота, щоб відповісти, як до нас підійшли професори.

- Отже, - почав ректор, - грем Форгаур і студентка Тамаш, спершу, дозвольте я розповім, що від вас вимагається.

Поки Мулгоу пояснював нюанси нашої місії, я постійно спостерігала за Раувір. Якщо спочатку вона була розслаблена і спокійна, то до кінця розповіді хмурилася і поглядала на свого командира, грема Форгаура.

- Я правильно розумію, - уточнила вона, - що місія дуже небезпечна? І є шанс того, що хтось може загинути?

-Вірно, - відповів О'Ларс, - нам потрібні ваші здібності, але змушувати вас брати участь ніхто не буде.

Вампірша повільно кивнула на його слова і замислилася. Я її розуміла, ризикнути життям заради когось незнайомого, хай навіть про це попросив сам ректор, я б, мабуть, не змогла б.

- Ви сказали, - порушила дівчина мовчання, - що потрібні мої здібності? Як бойовика чи як менталіста?

Форгуар мовчав, він уважно стежив за своєю ученицею, його обличчя не виражало жодних емоцій і, я подумала, що він її ніби перевіряє. Тільки щодо чого?

- Менталіста, - відповів на запитання вампірші Мулгоу, - хоча, і як воїн ви теж знадобитеся.

- Добре, я згодна, - відповіла Раувір.

У погляді командира бойовиків читалася гордість, така яскрава і неприкрита, що мені це здалося дивним. Його студентка погодилася на небезпечну місію, а він нею пишатися?! Чи я просто чогось не розумію?

- Прекрасно! - задоволено сказав ректор, - спочатку клятви і відразу в симуляцію. Подивимося, як тепер підуть справи.