Читати книгу - "Казки роботiв. Кiберiада"

Порадилися сталевооки і збудували машину, яка збудувала машинисько, яке збудувало машинище, та таке, що аж найближчі зірки змушені були позадкувати. А в тому найбільшому – та, з трибами на мастилі, а в самій середині машинка‑страшинка, бо вже не до жартів.

Приготувалось як слід машинище та як не замахнеться! Загриміло, задвигтіло, щось на всі боки полетіло, гриб виріс такий, що на юшку з океану вистачить, темно, аж на зубах рипить; так темно, що навіть не видно, на чиїх. Дивляться сталевооки – нічого, таки зовсім нічого, тільки усі три машини лежать розкидані й ані руш.

Отоді вже рукави закасали, бо: «Все‑таки, – кажуть, – ми машинники й машиністи, маємо машиністок і машину над машинами, заквітчану, накручену, з усіх оглядів досконалу, як же може встояти проти неї якась паскуда, що сидить собі й ані руш?»

І вже нічого не роблять, тільки рослину‑калібрину: підповзе тихенько, вкрутиться легенько, з‑під жерла глипне, зісподу прилипне, пустить корінець, а тоді як га‑а‑хне – то всьому кінець. І справді: все точнісінько так і сталося, як передбачалося, тільки з кінцем не вийшло, і як було, так і зосталося.

Впали в розпач сталевооки, хоч і не знали, що воно таке, бо ще їм ніколи не траплялося, тож змобілізувалися, порадились і вже роблять липучки й триби, аркани й паркани, може, прилипне чи впаде, може, спіймається чи обгородиться, – пробують так і сяк, бо не знають як. Усе аж трясеться, та нічого не вдається. Потомилися, не знати, де рятунку шукати, аж раптом бачать – хтось летить: сидить, як на коні, але в коня нема коліс; тоді, мабуть, велосипед, та у велосипеда немає дзьоба, тоді, може, ракета, але в ракети нема сідла. Невідомо, що летить, але відомо, хто в сідлі: сидить, як влитий, усміхом повитий, ось‑ось надлітає, уже їх минає – а це сам Трурль власною особою, конструктор, на прогулянці, а може, мандрує. Здалеку видно, що неабихто.

Наблизився, знизився, от вони йому й кажуть, що та як.

– Ми сталевооки, маємо машину над машинами, заквітчану, накручену, з усіх оглядів досконалу, спершу атомів призбирали, потім машину збудували, не боїмося нічого, ні чвар родинних, ні засад традиційних, а тут прилетіло собі хтозна‑що, сіло, сидить й ані руш.

– А налякати пробували? – привітно питає Трурль.

– Пробували і машинкою‑страшинкою, і машиною‑страшиною, й машинищем з трибами на мастилі, атоми, як доми, а як рушить з нейтрино, все летить, мов піна, і мезони, і хвилі, а зробити нічого не в силі.

– Кажете, жодна машина?

– Та жодна, пане добродію.

– Гм, цікаво. А що ж воно все‑таки таке?

– От цього якраз не знаємо. З’явилося, надлетіло, а невідомо що, але страшне таке, що не знати, як дивитися – бо з якого боку не глянь, то все страшніше. Прилетіло воно, сіло, тяжке як не знати що – і сидить. А що вже заважає – далі нікуди.

– Власне, у мене небагато часу, – каже Трурль. – Щонайбільше можу хіба побути у вас якийсь час консультантом. Згодні?

Сталевооки, звичайно ж, згодні. І зараз же питають, що принести – фотони, молоти, труби, а може, динаміт чи гармати? А може, для гостя – гербати? То друкарка принесе.

– Гербати нехай друкарка принесе, – пристає на те Трурль, – але це для роботи. А щодо решти, то краще не треба. Якщо вважаєте, що ні машина‑страшина, ні машинище, ні рослина‑калібрина не можуть дати ради, тут потрібні методи дистанційні, архівно‑традиційні, а тому абсолютно надійні. Ще не чув, щоб «оплатити згідно з тарифом» не помогло.

– Як ви кажете? – питають сталевооки, але Трурль, замість пояснювати, веде далі:

– Метод зовсім простий, треба тільки паперу, чорнила, штампів, круглої печатки, сургучу досхочу, пісочку, віконець, кнопок, скріпок, олив’яної ложечки й блюдця, бо чай уже готовий, і кур’єра. І щоб було чим писати. Маєте?

– Знайдеться! – і несуть бігом.

Трурль сідає й диктує друкарці: «У зв’язку з вашою справою – фасцикул комісії ВЦРТСП7 (2) (КК) 405, – повідомляємо, що ваше зволікання, яке суперечить параграфові 199 закону від дня 19.XVII ц.р., будучи анахронічним вифактом, викликає припинення поставок і десумацію згідно з Розпорядженням 67 ДВКФ, № 1478/2. Ви маєте право подати апеляцію на даний вирок у надзвичайному порядку Голові Комісії протягом 24 годин з моменту набрання ним чинності».

Трурль поставив штамп, скріпив печаткою, сказав зареєструвати в Головній книзі, відкрив Журнал вхідної і вихідної кореспонденції та й каже:

– Нехай кур’єр негайно віднесе.

Кур’єр поніс. Нема його, нема, аж ось повернувся.

– Вручив? – питає Трурль.

– Вручив.

– А де розписка про отримання?

– Тут, ось у цій рубриці. А також апеляція.

Бере Трурль апеляцію і, навіть не читаючи, наказує віднести назад, а через увесь аркуш пише навскоси: «Не розглянуто через відсутність відповідних додатків». І підписується нерозбірливо.

– А тепер, – каже, – до діла!

Сідає й пише, а сталевооки зацікавлено дивляться, нічого не розуміють і питають, що це означає і що з того буде.

– Виконання службових обов’язків, – мовить Трурль. – А бути щось буде, бо вже й почалося.

Кур’єр цілу добу як скажений бігає туди й сюди. Трурль штемпелює, анулює, висилає резолюції, друкарка вистукує і поволі довкола виникає ціла канцелярія: картотеки й теки, скріпки й папки, протоколи й діроколи, каламарі й формуляри, нарукавники з муару й ложечки, і таблички «Стороннім вхід заборонено», і від ночі аж до днини усе більше писанини, а друкарка все вистукує, а навколо повно чаю і сміття. Переживають сталевооки, бо нічого не розуміють. А Трурль відсилає пакети – і з марками, і післяплатою, а також з повідомленням про вручення, і зрештою найголовніші – «оплатити згідно з тарифом», шле нагадування, накази по кілька відразу, є вже й окремі рахунки, а в них самі нулі, але це, каже, лише тимчасово. За якийсь час стає помітно, що те щось не таке вже й страшне, особливо згори: справді, поменшало! Так‑так, змізерніло. І питають сталевооки Трурля, що ж далі?

– Не заважати установі працювати! – він їм на це. І підписує, штампує, додатки рахує, повертає апеляції, незважаючи, хто має рацію, камізелька не застібнена, заходьте, хто наступний, скорочені години, сідайте, – а кругом павутина, слабенька гербатка, у шухляді краватка, ось і нові папери, сорок і чотири, треба ще чотири шафи, а там і підкуп, і виплати