Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

Вони перетнули річку і знайшли ресторан на розі бульвару Сент-Мішель.

— Ходімо всередину.

— Ні, сюди я не хочу, він виглядає надто дорогим.

Вона впевнено рушила далі, тож Філіпу довелося піти слідом. За кілька кроків вони опинилися біля меншого ресторанчика, де за столиками під тентом на тротуарі вже обідало з десяток людей; на вікні великі білі літери повідомляли: «Dejeuner 1.25, vin compris»[180].

— Нічого дешевшого ми не знайдемо, а виглядає це місце непогано.

Вони сіли за вільний столик і чекали на першу страву в меню — омлет. Філіп радісно роздивлявся перехожих. Він щиро любив цих людей і попри втому почувався щасливим.

— Погляньте-но на того чоловіка в блузі. Хіба він не чарівний!

Кері кинув погляд на міс Прайс і здивовано побачив, що та дивиться на тарілку, не зважаючи на те, що відбувається навколо, а по її щоках повзуть дві великі сльози.

— Заради Бога, що сталося? — вигукнув він.

— Якщо ви скажете мені хоч слово, я одразу встану і піду геть, — попередила міс Прайс.

Філіп страшенно розгубився, але, на щастя, принесли омлет. Філіп розділив його навпіл і почав їсти. Він щосили старався завести нейтральну розмову, і, здавалося, міс Прайс зі свого боку намагається погоджуватися з ним, але обід виявився не надто приємним. Кері був гидливий, і те, як міс Прайс їла, позбавило його апетиту. Вона жадібно плямкала, наче тварина в звіринці, а доїдаючи якусь страву, витирала скибочкою хліба тарілку, аж поки та не блищала білістю, неначе боялася залишити хоч краплю підливи. Вони замовили камамбер, і Філіп з огидою дивився, як вона з’їла цілу порцію разом із шкіркою. Дівчина накинулася на їжу так, неначе помирала від голоду.

Поведінку міс Прайс неможливо було передбачити: дружньо прощаючись із нею одного дня, Філіп не був певний, що завтра вона не набурмоситься і не поводитиметься вороже. Однак він чимало від неї навчився: попри те що дівчина сама не вміла малювати, вона знала всі тонкощі навчального процесу, і її постійні поради допомогли йому робити крок уперед. Допомога місіс Оттер теж була корисною, а іноді його роботу критикувала міс Челіс; хлопець багато навчився завдяки красномовній балакучості Лоусона і брав приклад із Клаттона. Але Фанні Прайс ненавиділа, коли Філіп дослухався до чужих порад, а якщо він просив у неї допомоги після того, як розмовляв із кимось іншим, дівчина грубо відмовляла йому. Товариші Кері — Лоусон, Клаттон, Фланаґан — кепкували з нього через дівчину.

— Бережіться, друже, — казали вони, — вона закохана у вас.

— Ой, оце так дурниці, — сміявся хлопець.

Думка про те, що міс Прайс може закохатися в когось, здавалася безглуздою. Від згадки про її непривабливу зовнішність, сплутане гніздо на голові, брудні руки та коричневу сукню, вкриту плямами і з потертим пругом, яку дівчина ніколи не знімала, у Філіпа мороз ішов поза шкірою. Він підозрював, що у неї скрутно з грошима (у них усіх було скрутно з грошима), але могла б принаймні помитися; а спідницю, безсумнівно, можна було зробити охайнішою, взявшись за голку з ниткою.

Філіп почав розділяти свої враження про людей, із якими доводилося спілкуватися. Він уже не був таким наївним, як у Гейдельберзі (здавалося, з того часу минула ціла вічність); тепер його цікавість до людей була обдуманою: йому хотілося оцінювати і критикувати їх. Кері виявив, що після трьох місяців щоденного спілкування знає Клаттона не краще, ніж у перший день знайомства. У студії всі вважали хлопця здібним; чекали, що колись він створить щось визначне, і Філіп погоджувався з цим; але що саме робитиме Клаттон, не знали ні він, ні хтось інший. Перш ніж потрапити до «Амітрано», хлопець вже навчався в кількох студіях — у Жуліана в школі витончених мистецтв і в Макферсона, — а тут залишався довше тому, що відчував більшу свободу. На відміну від інших студентів-художників, Клаттон не любив показувати свої роботи, не просив і не давав порад. Пліткували, що в невеличкій квартирці на рю Кампань-Прем’єр, котра слугувала йому одночасно спальнею і майстернею, висять прекрасні картини, які зробили б його відомим, якщо б він тільки погодився виставити їх. Клаттон не мав грошей на натурників і малював натюрморти, а Лоусон постійно теревенив про таріль з яблуками, який, на його думку, був справжнім шедевром. Юнак був вибагливим і, прагнучи досягти чогось, чого поки й сам не розумів сповна, він ніколи не був задоволений своїми роботами: можливо, йому подекуди подобалася якась деталь — передпліччя чи нога й стопа людини, склянка чи горнятко на натюрморті; тоді Клаттон вирізав їх і зберігав, а полотно знищував. Тому, коли люди напрошувалися подивитися на його роботи, він чесно відповідав, що не має жодної картини, яку можна показати. У Бретані Клаттон познайомився з художником, про якого ніхто з них ніколи не чув, — цей дивакуватий біржовий брокер почав писати картини в літньому віці — і потрапив під його вплив. Забувши про імпресіоністів, він у муках шукав свою власну манеру не лише у живописі, а й у світогляді. Філіп відчував, що у Клаттоні було щось дивовижно оригінальне.

У «Ґрав’є», де вони обідали, а ввечері у «Версалі» чи «Closerie des Lilas» Клаттон залишався мовчазним. Він сидів, не кажучи ні слова, тільки іронічна посмішка блукала його виснаженим обличчям, й озивався лише тоді, коли випадала нагода кинути якийсь дотеп.

Йому подобалося глузувати, і юнак найбільше радів, коли поруч був хтось, із ким можна було повправлятися в дотепності. Клаттон нечасто розмовляв про щось, окрім живопису, та й про нього вів бесіди лише з кількома людьми, яких вважав достойними співрозмовниками. Філіп замислювався, чи було в ньому щось справжнє: його відчуженість, змучений вигляд та уїдливий гумор мали б натякати на видатну особистість, що прикривається ними, але, можливо, за ефектною маскою ховалася порожнеча.

А ось із Лоусоном Філіп зблизився дуже швидко. Той мав різноманітні інтереси й був цікавим співрозмовником. Він читав більше за інших студентів і полюбляв купувати книжки, попри свої низькі доходи. Книжками охоче ділився, тож Філіп познайомився з Флобером і Бальзаком, з Верленом, Ередіа[181] та Вільє де л’Іль-Адамом[182]. Друзі разом ходили дивитися вистави, а іноді потрапляли й на задні ряди «Opera Comique»[183]. Неподалік від них був розташований театр «Одеон», і Філіп швидко захопився Лоусоновою пристрастю до трагедій Луї XIV та пишномовністю александрійського вірша[184]. На рю Тетбу працювала концертна зала «Rouge», де за сімдесят п’ять сантимів можна було послухати