Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

— Я готовий. — Проходячи повз дзеркало, Слотроп зачісує волосся у звичайний франтуватий помпадур Бінґа Кросбі.

— І не думай, що ми вийдемо на люди з…

— A-а, це мій брат Гоґан прислав, — повідомляє Слотроп, — на день народження аж із Тихого океану. Бачиш ззаду? під хлопцями на катамарані, ліворуч від гібіскуса, написано «НА ПАМ’ЯТЬ про Гонолулу»? Це оригіналка, Макер-Маффіку, не якась там дешева підробка.

— Боженьку, — стогне Алюр, жалюгідно плентаючись за ним, затуляючи очі від сорочки, що тьмяно світиться в коридорному присмерку. — Хоч заправ у штани і накинь що-небудь зверху. Ось, можу тобі тужурку позичити…

Неабияка жертва: річ із закладу на Севіл-роу, де примірювальні прикрашені ликами поважних овець: деякі велично позують на стрімчаках, інші меланхолійні та сумирні на великих планах — саме з них настригли незвичайної, посрібленої туманом вовни.

— Зіткана, мабуть, з колючого дроту, — вважає Слотроп, — і яка дівчина схоче до такого наблизитися?

— Ага, а якій нормальній жінці захочеться підійти ближче ніж на десять миль до цієї, цієї ось жлобської сорочки?

— Зачекай-но! — Слотроп звідкись видобуває химерний жовто-зелено-помаранчевий носовичок і, попри Алюрове квиління, запихає у кишеньку його піджака, щоб видно було три кутики. — Отак! — аж сяє, — ось про що можна сказати реально круто!

Виходять на осоння. Починають скиглити чайки, одіж на Слотропі спалахує блиском власного життя. Алюр міцно заплющує очі. Коли ж розплющує, дівчата вже поприлипали до Слотропа, погладжують сорочку, покусують кінчики комірця, туркотять французькою.

— Аякже. — Алюр підіймає кошик. — Ще б пак.

Дівчата — танцівниці. Управитель казино «Герман Ґерінґ», такий собі Сезар Флеботомо, привіз цілий кордебалет, щойно прийшли визволителі, хоча наразі так і не знайшов часу змінити окупаційну назву закладу. Схоже, тут цим не надто переймаються, приємна мозаїка з крихітних досконалої форми морських мушель, їх тисячами втиснули у тиньк — фіалкові, рожеві, коричневі, й вони замінили величезну секцію даху (стара черепиця досі купою лежить біля Казино) — два роки тому в рамках рекреаційної терапії ескадрилья «месершмітів» на вакаціях сотворила напис готичними літерами, досить великими, щоб побачити з повітря, як і було задумано. Наразі сонце занизько, щоб освітити слова, їх ледь видно на тлі, тож виглядають вони сумно і не видають жодного зв’язку із чоловіками з болем у руках, почорнілими на сонці від крові й інфекцій мозолями, зовсім втратили своє значення, а товариство вже прямує повз готельні простирадла та напірники, розіпнуті на схилі пляжу для просушування, складки заповнює блакить — вона розтане, щойно сонце підіб’ється вище, шість пар ніг топчуть сміття, яке тут ніхто ніколи не прибирав, майже вибілену сонцем стару гральну фішку, прозорі кістки чайок, жовто-брунатну вермахтівську майку, подерту і заляпану солідолом.

Вони йдуть пляжем, дивовижна сорочка Слотропа, хусточка в кишеньці Алюра, дівочі сукенки, танець зелених пляшок, всі говорять одночасно, хлопчачо-дівоча лінґва-франка, дівчата багато чого звіряють одна одній і скоса поглядають на своїх кавалерів. Мабуть, саме час для, хе-хе, слабенької параної, такого собі випадкового знайомства, аби легше впоратися з тим, що станеться того дня. Але ні, для такого ранок надто вже гарний. Набігають невисокі хвилі, розбиваються об вигнуту скоринку темної ріні, віддалік піняться серед чорних скель, що стирчать уздовж Cap[234]. Ще далі в морі миготять клинці човнових вітрил, їх відстань і сонце затягують до Антиба, тож судно помалу йде галсами проти вітру, крихка мушля на морських брижах, чий доторк і гучне шипіння на гострих вилицях судна сьогодні відчуває Слотроп, нагадують про довоєнні човни «комети» та яхти «гемптони» біля Кейп-Код[235], запах землі, підсохлих водоростей, згірклої олії, відчуття піску на обпеченій сонцем шкірі, колючу траву під босими ногами… Ближче до берега рухається pédalo[236] з вояками та дівчатами — вони перехиляються, хлюпаються, порозсідалися у зелено-білих шезлонгах на кормі. Біля води гасають одне за одним дітлахи, верещать, сміються якось захрипло і безпомічно, як від лоскоту. Вище на еспланаді сидить на лаві літня пара — біло-блакитна, кремова парасоля, вранішня звичка, якір на весь день…

Вони доходять до перших скель, знаходять вузьку затоку, частково закриту від решти узбережжя, а також від Казино, що нависає згори. На сніданок вино, хліб, усмішки, сонце заплутується в тоненькій сітці довгого волосся танцюристок, погойдується, ворушиться, не спиняється, сліпить фіалковим, червоно-брунатним, темно-помаранчевим, смарагдовим… Якусь мить світу не існує, тверді форми роздробилися, тепло хлібних нутрощів чекає на кінчики пальців, а запашне вино довгим і легким струменем обполіскує корінь язика…

У розмову вступає Блоут.

— Послухай, Слотропе, вона теж твоя подружка?

Гм-м? що таке… вона що? Поряд сидить самовдоволений Блоут, показує на скелі і на припливну заводь неподалік…

— На тебе вже накинули оком, старий.

Ну… мабуть, вийшла з моря. На такій відстані — метрів двадцять — вона лиш нечітка постать у чорній бомбазиновій сукні до коліна, босі ноги довгі та стрункі, яскравий каптур білявого волосся затінює обличчя, закручується кучериками, торкається щік. Таки справді, вона дивиться на Слотропа, той усміхається і махає рукою. Вона собі стоїть, вітерець тріпоче рукавами. Він обертається витягти корок з винної пляшки, той з виляском вискакує водночас із вигуком однієї з танцівниць. Алюр уже майже стоїть, Блоут витріщився на дівчину, моментальний знімок — дівчата переходять до захисту: волосся має на вітрі, сукні перекрутилися, виблискують стегна…

От, стерво собаче, та воно рухається — восьминіг? Так, курва, найбільший восьминіг, якого Слотроп коли-небудь бачив поза стінами кінотеатру, Джексоне, виповз із води і вже звивається на пів-дорозі до чорного каміння. Уже поглядає недобрим оком на дівчину, а тоді тягнеться, обвиває мацаком із присосками її шию, і поки всі на це дивляться, другим мацаком — талію і тягне жертву, що відчайдушно пручається, назад, під воду.

Слотроп зривається на ноги, в руці пляшка, мчить повз Алюра, той робить невпевнене танцювальне «па», руки плескають по кишенях піджака в пошуках зброї, якої там нема. Що ближче Слотроп підбігає, то краще видно тварюку, ого, який здоровезний, хай Бог милує, гальмує обома ногами, зупиняється біля самісінького восьминога, одна нога у припливній калюжі, і починає гамселити ворога пляшкою з-під вина по голові. Довкола його ноги смикаються у смертних конвульсіях раки-самітники. Дівчина, наполовину під водою, намагається кричати, але мацак, холодний і гладкий, не дає навіть продихнути. Вона простягає руку з пухкими дитячими пальчиками і зі сталевим чоловічим розпізнавальним браслетом на зап’ясті, хапає Слотропа за гавайку, стискає щосили, і звідки було знати, що серед останнього, що вона побачить, будуть гавайські танцівниці з вульгарними пиками, маленькі гітари та серфінгісти коміксових кольорів…