Читати книгу - "Українське письменство"

— А кому сьогодні казку казати? — почулося серед тиску молоді.

— Іванові Костюченкові, Іванові Костюченкові, — відповіли численні голоси, і незабаром Івана Костюченка виведено на середину і посаджено на триногий стілець.

Всі замовкли, даючи йому позбирати думки.

— Що ж би мені розказати вам? — почав Костюченко, запустивши руку в чуприну. — Казки у мене немає напохваті готової. Краще вже я вам розповім правду сущу. Тільки цур, дівчата, щоб дуже не заслухуватись, бо в моїй билиці буде таке, що ще, чого доброго, тут же комусь і той привидиться, що на цапиних ногах ходить, не при хаті згадуючи.

— Та ну вже, починай! Годі страхати! — закричали дівчата, що від одної тієї перестороги мурашки забігали їм по спині. Уява миттю настроїлась на всякі чуденні речі.

— Бачите, дівчата, — повів далі Костюченко, — сьогодні був у нас гість з далекої сторони, аж із-за Дніпра, та такий говорючий, що я й зроду такого не бачив; пригода за пригодою, казка за казкою так і ллється, немов хто став ззаду та й нашіптує. Та що тільки розкаже, то таке чудне та таке страшне, що як уже тягло мене на вечорниці, а за його оповіданнями я спізнився та й поспів уже на холодні млинці.

— Та говори вже мерщій свою билицю, а не про млинці, — закричали знову нетерплячі дівчата.

— Буде й билиця! — спокійно відказав Костюченко. — Бач які, вискакують! Так, по-вашому, і розказувати, не розігнавшись! Послухали б ви самі нашого гостя. Той поки розкаже що страховинне, то спершу налякає так, що й глянути назад страшно, а далі, як уже розгойдає язик, то почуєте і справжню історію… Ну, так от, приїхав до нас той казкар із-за Дніпра. А мій батько, і самі знаєте, теж на баляси майстер. От і розговорились, чого то з’являються скарби і як. Батько мій каже, що скарби самі собою відкриваються; а гість перечить, каже, що не самі собою, а з волі того, хто той скарб закопав, і що скарб наперед призначено, кому його взяти. Як візьме хто другий, то біди не збудеш. На цей случай і розказав він нам оту билицю, що й ви почуєте. Був у їх колись за Дніпром на Україні великий пан з ляхів. Спершу блукав він по світу, кажуть, обідраним шляхтичем і служив за шматок хліба, а далі не знать з чого забагатів та й зробився таким дукачем, таким багатієм, що тільки пошукати. Ну, як зробився паном, то накупив собі кріпаків і всю панську поведінку взяв: людей бив, мучив, з дівчат знущався, а парубків у такій нагальній держав роботі, що вони не знали, що то за празник Божий, і не було їм від нього промитої води. З ранку й до вечора у того пана будинки ходором ходили від танців та забавок. Наїдуть, було, до нього бозна-звідки бозна-які люди, повен двір коней та возів кованих, бушують, пиячать, а потім ураз пощезнуть, і духу їхнього не чутно, а пан зостається у своїх будниках сам та й гризе людей до нового бенкету. А мимо будинків доброму чоловікові і пройти страшно, бо з вікон віяв якийсь диявольський холод і виставлялись якісь нелюдські морди. Кажуть, проте, що під кінець він якось втихомирився: страшні гості перестали до нього їздити, і він просиджував цілісінькі дні мовчки, понуривши на стіл голову. Видно, час наставав розплачуватися. Аж ось однієї ночі гроза була, гриміло аж до ранку — прилетіла та й сіла на дах панського будинку сова та так завила, що й грім не міг заглушити того лиховісного голосу. Пан пропав без сліду — чорт прилетів по нього совою та й забрав його душу до пекла. А як не було в нього ні роду, ні сім’ї, то кріпаки панські подумали-подумали та й поховали його — щоб кладовища православного не поганити — над річкою, та на такій кручі, що як глянути, то й серце похолоне. Збулися мужики лихого пана та й живуть собі, Богові щодня дякуючи. Хоч і була чутка, ніби пан ходить уночі з свічками на голові й на руках, в свої будинки стукає, проситься, — а ніхто в тих будинках не жив, боялися, — ну, та мертвий не для всіх такий страшний, як живий був. Скоро про нього і пам’ять запала. Багато вже й часу минуло, може, літ із сто. Пана немає. Тільки коли-не-коли на досвітках якась баба стара, було, розкаже, що чула змалку про страшного пана з рудими вусами, червонопикого та з волячими очима. Як ось пішла поміж людом поголоска, що за селом над кручею, де пана поховано, вночі дев’ять вогнів горять, видко, там великий скарб закопано… А на скарби — хто ж не охочий? Тільки ж чи багато таких знайдеться, щоб піти у глупу ніч на кручу, де тільки лукавому трошечки варт ліктем штовхнути, і полетів добрий чоловік у воду? А треба неодмінно копати самому, а вже двом-трьом душам скарб не дається — бувалі люди так кажуть. Довгий час ніхто не наважувався іти по гроші; аж ось знайшовся один сміливий — був сирота, то, видко, й життя йому не таке дороге було, як іншим. Взяв з собою чоловік з п’ять надійних парубків та й поставив їх за селом коло фігури