Читати книгу - "З різних світів, Вероніка Суховська (Shannon)"

Хороша бійка завжди закінчується хорошою гулянкою. Щоправда, його людям сьогодні дісталось зализування ран, а от святкували істрадельці, та Марелій ставився до цього спокійніше, аніж решта його людей. Гірке відчуття було не таким яскравим, як то було раніше. Тримаючи стакан у руці, він пирхнув. Поставив його на стіл, все ще розглядаючи рідину. 

Нічого не змінилось.

Він був вірний своєму слову. Любив свою роботу, адже це єдине, що чоловіку давали любити. Його люди поважали його, а чужі — боялись. Його шанували. Йому платили гроші. Значно більші гроші, аніж ті копійки, що отримали батьки, коли продали Марелія Центру. Один з його братів воює нижче по лінії фронту, далеко за кордонами Ларданії. А другий оселився інкогніто у ворожому місті. 

Не так давно Марелій шкодував, що в них не залишилось технологій. Ще пару місяців тому думав, як було б просто, якби вони мали звʼязок на відстані. Чоловік читав про таке у старих книжках. Май вони такий звʼязок, вже б впіймали палійку, яку його люди обожнювали кликати відьмою і ніяк інакше. Чоловік їх більше не розчаровував — від рук відьми помирати не так принизливо, як від рук звичайної палійки. А як Марелій досі не впіймав її, його люди все ще в небезпеці. Тож нехай слово “відьма” буде їм втіхою. Як йому стала втіхою відсутність звʼязку. Чоловік й не помітив, як захопився грою у подвійне життя. Іноді Марелій був тим, ким звик — таємничим і злим командиром армії.  Він вів війська у бій, не плекаючи ілюзій щодо вищої мети. Робив це, бо йому платили. Та іноді він ставав кимось іншим. Повертався до Ісоліва, міста, де капітана не знали. До брата, з котрим вони ділили сумне й важке дитинство. До хлопця, що бачив у ньому в першу чергу не вбивцю, але хороброго сильного воїна. До дівчини, чий лише погляд був сповнений презирства, та вона приймала його. Якби не палійка — вони б давно вже повбивали одне одного. Однак вже стільки часу пішло на її пошуки, що якимось чином вони… зблизились? Марелій не знав, що саме сталось. Та зараз, думаючи про те, що сьогодні привід святкувати на їхній стороні, він… радів разом із ними. 

Війна була для нього скоріше партією в шахи. Якщо йому випала нагода перемогти — чоловік радів. Якщо перемагав суперник — це також було приводом для радості. Особливо, коли суперником є небайдужі його серцю люди. 

Ніхто цього не зрозумів би. 

Та розуміння було йому непотрібне. Достатньо лише самої можливості пожити так. 

Стакан з міцним напоєм потроху порожнів. Тишу у кабінеті порушував лише тихий стукіт годинника. Марелій задумливо розглядав мапу. Тонкий палець постукував по зображенню ларданських лісів. В його місцевості давненько не траплялось підпалів. Марелій знав, чому. Був два тижні тому в Ісоліві, й Ерік згадував про підпал, що забрав нещодавно життя кількох офіцерів істрадельскої армії. Дівчина, що робила це, точно була божевільною. Якщо весь цей час, що чоловік був вимушений провести в Деосі, вона продовжувала, то виходить, ця клята дівчина вбила істрадельців більше, ніж його армія! Він мав у планах вирушити до Ісоліва після бою, та оскільки вони програли… Це було б дивним рішенням, чи не так? 

І втім, йому і справді хотілось кинути все прямо зараз й рушити до брата. Дратівливий скрегіт по вікну перервав роздуми. Та, піднявши обличчя, Марелій здивувався. Потім піднявся, й, поправивши комірці пальта, підійшов до вікна. Відкрив його, знімаючи пальто й кладучи на спинку крісла поряд. 

— Кого-кого, а тебе точно не очікував побачити, — помітив він й повернувся спиною до вікна. Відкрив двері шафи й зник за ними. Виключно з поваги до Еріка. Вони завжди були повʼязані, і Марелій як ніколи дорожив цим звʼязком. Тож, коли вовчиця, що застрибнула у вікно, перетворилась на людину й щільно закуталась у любʼязно залишене пальто, він не підглядав. 

— Маю гарні новини, — повідомила Кора. Дівчина б дійсно залюбки не зʼявлялась тут, та вовчиця могла дістатись окупованого Деосу найшвидше, а новини були не лише гарні, а й термінові. 

— І що ж це? 

Він не виглядав аж доки, доки дівчина не поклала руку на двері шафи. Тоді Марелій закрив її й нарешті глянув на Кору, чиє обличчя зараз було не набагато світліше за колір волосся. 

— Ми піймали її! — сірі очі дівчини блиснули, так само як і його, варто було лише почути це. — З нею зараз Грег і Ерік. 

Який би жахливий настрій зараз не панував у його армії, Марелій мусив йти. Палійка стільки разів вже вислизала з їхніх рук в останню мить, що чоловік просто не міг дозволити собі ще день чи два сидіти тут, склавши руки. В момент проковтнувши залишки напою, чоловік попередив:

— Мусиш підіграти мені.

Щоб це не значило, Корі воно не подобалось. Але вона однаково не мала вибору, тож кивнула. Марелій не церемонився. Підійшов до дверей у свій кабінет, й, приклавши вухо до дверей, прислухався.

— На що ми чекаємо? — спитала Кора, та відповіді почути не встигла. Чоловік схопив її за руку, відкрив двері й, щойно виштовхнувши, притиснув її до стіни. Йому треба вагомий в очах побратимів привід злиняти. Міцно стиснувши дівоче стегно, посміхнувся —  його пальто на ній зараз дуже доречне. Притулився до неї обличчям, носом торкаючись ніжної щоки. Марелій не цілував її, та саме це мали б подумати його побратими. Відчуваючи, як швидко бʼється її серце, чоловік молився, аби Кора не зламала його план, вчинивши якесь безглуздя.

— А! О! Ее… — розгублено сказав хтось за його спиною. Марелій ліниво відірвався від дівчини, все ще міцно тримаючи її за стегно. Як добре, що Кора й досі була червона, це грало їм на руку. Провівши великим пальцем по нижній губі, чоловік кинув погляд на свого офіцера. Ренолл. А за ним і Керон. Чудово. Вони так мило засмутились, побачивши свого капітана з дівчиною.