Читати книгу - "Трістрам Шенді"

Лист був такий:

«Сеньйор Дієго.

Чи були мої підозри з приводу вашого носа ґрунтовні, чи ні – тепер не час розбирати – досить того, що я не знайшла в собі твердості піддати їх подальшому випробуванню.

Як же я мало знала себе, заборонивши вам через дуенью з’являтися під моїм ґратчастим вікном! Як мало знала я вас, Дієго, уявивши, що ви залишитеся хоч би день у Вальядоліді, щоб розсіяти мої сумніви! – Невже мені бути покинутою Дієго за те, що я помилялась? І хіба добре ловити мене на слові, чи справедливі були мої підозри, чи ні, і залишати мене, як ви зробили, у владі горя та невідомості?

Як жорстоко Юлія за це поплатилася – розповість вам брат мій, коли вручить цього листа; він вам розповість, як скоро вона розкаялася в необдуманій забороні, яку вам послала, – з якою гарячковою поспішністю кинулася до свого ґратчастого вікна та скільки довгих днів і ночей нерухомо просиділа біля нього, спершись ліктем на руку і дивлячись у той бік, звідки зазвичай приходив Дієго:

Він вам розповість, як упала вона духом, почувши про ваш від’їзд, – як важко їй стало на серці – як зворушливо вона скаржилася – як низько опустила голову. О Дієго! скільки важких доріг виходила я, спираючись на жалісливу братову руку, щоб тільки напасти на ваш слід! Як далеко заманило мене моє пристрасне бажання, що не рахувалося з моїми силами, – як часто в дорозі падала я непритомною в братові обійми, знаходячи в собі силу тільки для вигуку: – О мій Дієго!

Якщо люб’язність вашого поводження не обдурила мене відносно вашого серця, ви примчите до мене з такою ж швидкістю, з якою ви від мене втікали. – Але хоч як би ви поспішали – ви встигнете лише для того, щоб побачити мене вмираючою. – Гірка це чаша, Дієго, але, на жаль! ще більше гіркоти до неї додає те, що я помираю, не —»

Продовжувати вона не могла.

Слокенбергій припускає, що недописане слово було не переконавшись, але знесилення не дозволило їй закінчити листа.

Серце ввічливого Дієго переповнилося, коли він читав цього листа, – він наказав негайно сідлати свого мула та коня Фернандеса. Відомо, що за таких потрясінь проза не в змозі так полегшити душу, як поезія, – ось чому, коли випадок, який так само часто посилає нам ліки, як і хвороби, кинув у віконце шматочок вугілля, – Дієго ним скористався і, поки конюх сідлав його мула, вилив свої почуття на стіні таким чином:

Ода

І

Кохання наспіви усі сумні,

Докіль по клавішах не гряне

Красуні Юлії рука.

У рухах у

своїх легка.

Душа вся захватом наповненою стане.

ІІ

О Юліє!

Рядки вийшли дуже природні – бо вони не мали ніякого відношення до справи, – говорить Слокенбергій, – і шкода, що їх було так мало; але чи тому, що сеньйор Дієго був повільний у складанні віршів, – чи через те, що конюх був моторний у сідланні мулів, – точно не з’ясовано, тільки вийшло так, що мул Дієго і кінь Фернандеса вже стояли напоготові біля дверей готелю, а Дієго все ще не приготував другої строфи; не ставши чекати закінчення оди, молоді люди обоє сіли верхи, рушили в дорогу, переправилися через Рейн, проїхали Ельзас, узяли напрям на Ліон і, перш ніж страсбуржці разом з абатисою Кведлінбурзькою виступили для врочистої зустрічі, Фернандес, Дієго і його Юлія перевалили Піренеї та благополучно прибули до Вальядоліда.

Немає потреби повідомляти досвідченого в географії читача про те, що зустріти ввічливого чужоземця на франкфуртській дорозі, коли Дієго перебував у Іспанії, було неможливо; досить сказати, що страсбуржці повною мірою відчули на собі могутність найсильнішого з усіх невгомонних бажань – цікавості – і що три дні та три ночі підряд кидалися вони туди й сюди по франкфуртській дорозі в бурхливих нападах цієї пристрасті, перш ніж наважились повернутися додому, – де, на жаль! їх чекала найсумніша подія, яка може трапитися з вільним народом.

Оскільки про цю Страсбурзьку революцію багато говорять і мало її розуміють, я хочу в десяти словах, – зауважує Слокенбергій, – дати світу її пояснення і тим закінчити мою повість.

Усі чули про велику систему Всесвітньої Монархії, написаної за розпорядженням мсьє Кольбера і врученої Людовикові XІV 1664 року.

Відомо також, що однією зі складових частин цієї всеосяжної системи було захоплення Страсбурга, що сприяло вторгненню в будь-який час у Швабію з метою порушувати спокій Німеччини, – і що в результаті цього плану Страсбург, на жаль, потрапив-таки до рук французів.

Мало хто здатний розкрити істинні пружини як цієї, так і інших подібних їй революцій. – Простий народ шукає їх занадто високо – державні люди занадто низько – істина (цього разу) лежить посередині.

– До яких фатальних наслідків призводить народна гордість вільного міста! – вигукує один історик. – Страсбуржці вважали применшенням своєї свободи допускати до себе імперський гарнізон – ось вони і попалися в лапи французів.

– Доля страсбуржців, – говорить інший, – хороший урок ощадливості всім вільним народам. – Вони розтратили свої майбутні прибутки – вимушені були обкласти себе важкими податками, виснажили свої сили і на закінчення настільки ослабли, що були не в змозі тримати свої ворота на замку, – французам варто було тільки штовхнути, і вони відчинилися.

– Овва! овва! – вигукує Слокенбергій, – не французи, а цікавість відчинила ворота Страсбурга. – Французи ж, які завжди тримаються напоготові, побачивши, що всі страсбуржці від малого до старого, чоловіки, жінки і діти, виступили з міста вслід за носом чужоземця, – рушили (кожен за власним носом) і вступили в місто.

Торгівля та промисловість після цього стали завмирати і мало-помалу прийшли до повного занепаду – але зовсім не з тієї причини, на яку вказують комерційні голови: це зумовлено було єдино тим, що носи постійно крутилися в головах у страсбуржців і не давали їм займатися своєю справою.

– Овва! овва! – з жалем вигукує Слокенбергій, – це не перша – і, боюся, не остання фортеця, взята, – або втрачена – носами.

Кінець повісті Слокенбергія

Розділ І

За такої великої ерудиції в галузі Носів, яка постійно крутилася в голові у мого батька, – за