Читати книгу - "Свобода"

— А чому ти вважаєш, ніби мені подобається «Безіменне озеро»? — запитала Люсі.

— А чому ти думаєш, що мене це цікавить? — хоробро заперечив Катц. Він увесь ранок носився туди-сюди сходами, але насправді найбільш за все його втомила необхідність відстоювати себе.

— Мені й справді цей альбом сподобався, — несподівано заявила вона. — Можливо, його лише трошки переоцінюють.

— Тут я не можу посперечатися, — стенув плечима Катц.

І вона пішла геть, теж роздратована.

У вісімдесяті та дев’яності роки, аби уникнути знецінення його найважливішого комерційного доказу гарного підрядчика, а саме — того факту, що він створював непопулярну музику, яка заслуговувала на фінансову підтримку, — від Катца майже вимагали поводитися непрофесійно. Його постійними клієнтами, за допомогою яких він заробляв кошти на існування, були художники з Трайбеки[96] та працівники кіноіндустрії, які також ділилися з ним їжею, а іноді — наркотиками; вони навіть засумнівалися б у його задіяності у сфері мистецтва, якби він з’явився на роботі раніше обіду, утримувався від флірту з недоступними жінками, завершив роботу вчасно та не вийшов за межі кошторису. Тепер, коли Трайбеку повністю захопили фінансисти, а Люсі весь ранок лежала на величезному ліжку, потім сиділа в топі на бретельках і вузеньких трусиках-бікіні, закинувши ногу на ногу, поки читала газету «Таймс», чи балакала по телефону, вимахуючи йому через засклений Дах, коли він проходив повз; її малоприкрита рослинність та вражаючі стегна постійно впадали йому в око — і все це зробило його просто втіленням професіоналізму та протестантської гідності: він став приїжджати рівно о дев’ятій та навіть працював кілька годин після того, як стемнішає, аби тільки прискорити завершення проекту на день чи два й забратися звідти.

Річард повернувся із Флориди неохочим до сексу чи музики. Така відраза була абсолютно новою для нього, але йому вистачило розуму збагнути, що причина цього знаходилась у його голові і майже (чи повністю) не стосувалася реальності. Як докорінна однаковість жіночих тіл у жодному разі не виключала їх справжнього розмаїття, так само не існувало розумних причин для того, щоб впадати в розпач щодо однаковості музикальних елементів, мажорних та мінорних акордів, розміру в дві або чотири чверті, схем написання текстів для пісень. Кожної години дня, десь у великому Нью-Йорку, хтось дуже молодий та енергійний працював над піснею, яка здаватиметься йому — принаймні, під час перших кількох прослуховувань, а можливо, перших двадцяти-тридцяти прослуховувань — такою свіжою, ніби світанок створення світу. Відтоді, як він отримав документи про завершення терміну покарання й поїхав від Марти Моліни, своєї грудастої доглядачки з відділу громадських робіт, Катц просто не міг увімкнути стереосистему, чи торкнутися інструмента, чи уявити хоч когось у ліжку поряд із собою. Не було такого дня, коли б він не почув нового захопливого звуку, що лунав із чийогось підвалу чи навіть (траплялося й таке) з дверей магазинів мережі «Бананова республіка» чи магазинів одягу «Геп»; коли б він не побачив на вулицях Нижнього Манхеттена якусь молоденьку чіксу, котра мала на думці змінити чиєсь життя; але все одно він більше не вірив у те, що це могло б бути його життя.

А потім настав один холодний четвер, коли небо вдяглося у сіре, пішов легенький сніжок і заполонив собою все, що вище горизонту в нижній частині міста, вкрив Будинок Вулворт та його казкові башточки, м’яко нахилені у бік річки Гудзон, а потім понісся в темряву, у бік Атлантичного океану, відокремлюючи Катца від натовпу пішоходів та дорожнього руху чотирма поверхами нижче. На вулицях танув сніг, і через це шум від автівок так посилювався, що перекривав навіть шум у нього у вухах. Він почувався ніби знову в утробі через цей сніг та свою фізичну працю, коли різав дошки та покривав ними заплутані пустоти між трьома димоходами. День плавно перетік у сутінки, а він жодного разу й не подумав про цигарки, а через те, що зазвичай він вимірював дні за допомогою інтервалів між перекурами, і за їх допомогою він також ділив дні на шматочки, які ладен був проковтнути, — то тепер він почувався так, ніби минуло не більш ніж п’ятнадцять хвилин між тим, як він з’їв сандвіч на ланч, та раптовою, неприємною появою Закарі.

Хлопець був одягнений у балахон з капюшоном та щось схоже на обрізані штани в обліпку, які Катц уперше побачив у Лондоні.

— Що ти думаєш про «Тутсі пікнік»? — запитав він. — Тобі подобається?

— Я про них навіть не чув, — відповів Катц.

— Та ти що! Повірити не можу.

— І все ж, це так, — зітхнув Катц.

— А як щодо «Флегрант»? Хіба ж вони не супер? Та їхня пісня на тридцять сім хвилин, чув?

— Не мав такої честі.

— Агов, — продовжував питати невтомний Закарі, — а що ти думаєш про ці г’юстонські психоделічні групи, які записувалися на студії «Пінк Пілоу» наприкінці шістдесятих? Їхнє звучання справді нагадує мені твої ранні твори.

— Мені потрібен той матеріал, на якому ти зараз стоїш, — сказав Катц.

— Мені здається, дехто з тих хлопців міг би прославитися. Особливо «Пешавар Рікшоу».

— Якби ти тільки на секунду підняв ліву ногу...

— Агов, можна ще питання?

— Ця пила зараз запрацює дуже голосно.

— Ще одне питаннячко.

— Та давай уже.

— Це частина твого творчого процесу в музиці? Це тому ти повернувся до своєї старої роботи?

— Я про це насправді навіть не думав.

— Розумієш, мене хлопці в школі питають. Я їм сказав, що вважаю це частиною твого творчого процесу. Ніби це ти просто входиш у роль робочого, щоб зібрати матеріал для наступного запису.

— Зроби мені ласку, — сказав Катц, — передай друзям, щоб їхні батьки зателефонували мені, якщо їм потрібно полагодити дах. Я ладен працювати будь-де в межах Чотирнадцятої та західного Бродвею.

— Серйозно, чому ти це робиш?

— Ця пила дуже гучна.

— Гаразд, ще одне питання. Присягаюся, останнє. Можна мені взяти в тебе інтерв’ю?

Катц крутонув пилу.

— Будь ласка, — попрохав Закарі. — У мене в класі є дівчина, яка боже воліє від «Безіменного озера». Мені б дуже допомогло це, щоб поспілкуватися з нею, коли б я просто записав одне коротеньке інтерв’ю з тобою та виклав його в