Читати книгу - "Дитина від тебе, босе, Юлія Ройс"

Минув місяць

За вікном знову снігопад, а я так хочу поїхати з Богданчиком на прогулянку. Зима цього року повністю вступила у свої права і не хоче поступатися. 

Поки син спить, я працюю над новим проектом. Хочу створити щось неймовірне і головне, щоб Мирон зацінив мої старання. 

Взагалі-то, це він сам запропонував мені спробувати себе у цьому. Кілька днів я провела у відділі проектування і зараз готова спробувати самостійно. Мирон дав мені невеличкий проект, але я одна буду ним займатися. 

Чесно кажучи, мені завжди хотілося бути не просто секретаркою. Я часто їздила з Мироном на будівництва і захоплювалася людьми, які все це створювали. 

– Чим займаєшся? – поруч зі мною сідає Захар і дивиться в ноутбук. 

– У мене завдання – створити макет торгового центру, – пояснюю. 

– Ти змінила професію? – хмикає чоловік. 

– Вирішила спробувати, – кажу. – Як тобі? 

– Цікаво. І незвично, – уважно вдивляється в екран. – Слухай, а чого враз такі зміни? Тобі мало материнства? А може, боїшся, що станеш Мирону не цікавою? 

– Не говори дурниць, – фиркаю. – Я роблю це не для Мирона, а для себе. 

І це дійсно правда. Останнє, що мене хвилює – це ставлення Мирона до мене. Мені здається, що він буде кохати мене будь-якою, навіть якщо я три роки буду сидіти в декреті. 

Я розвиваюсь для себе. Хочу досягнути чогось. Якщо Мирону сподобається мій макет, він візьме мене в штат проектувальників. Не кажу, що це буде ось просто зараз, тому що я в першу чергу мама, але я готова до цього. 

– Коли Мирон повертається? – питає Захар. – Щось засидівся він в Англії. Може у нього там нова дівчина?

– Захаре, може досить? – питаю спокійно. – Я довіряю Мирону і знаю, що він працює там.

– Ну звісно, – хмикає. – Втішай себе, Ясю. 

Захар йде, а у мене зникає бажання працювати. Закриваю ноутбук і злюсь сама на себе. 

Коли два тижні тому Мирон полетів в Англію, я навіть не думала йому не довіряти. Знаю, як відповідально він ставиться до роботи. 

А ще цей час був необхідний нам обом, щоб обдумати все і зрозуміти, як бути далі. Ми наче помирились. Знову стали парою, але я досі не готова повністю відкритись йому. Боюсь, що чергова неприємність розділить наші життя на дві окремі частини. 

Мирону довелося летіти в Лондон, щоб підписати контракт з великою компанією. Ця угода стане новим початком його бізнесу. Спочатку Мирон хотів взяти мене з собою, але я не змогла залишити Богданчика, а летіти з ним теж страшно. Зовсім інший клімат і все чуже та незнайоме.

Я прийняла рішення залишитися тут і тепер кожного дня чекаю на повернення Мирона. 

Повідомлення від нього приходить саме в той момент, коли починаю себе накручувати. Він наче відчуває, що я не в порядку. 

“Ясю, я в місті. Вечеряю з діловими партнерами й через годину буду вдома. Скучив шалено. Люблю вас.”

Читаю повідомлення, але радості не відчуваю. Я хотіла б, щоб Мирон з аеропорту одразу додому приїхав, а він ще на зустрічі…

– Що таке, Ясю? – питає Олена Станіславівна, помітивши мій стан. – Якісь проблеми?

– Та ні, – кажу. – Мирон повернувся, але у нього ще зустріч сьогодні. 

– Скучила? – усміхається, а я киваю. – То їдь до нього. 

– І як це буде виглядати? – дивуюсь. – У нього зустріч там.

– І що? Мені здається, що для Мирона це буде дуже приємний подарунок. 

А може, Олена Станіславівна має рацію? Нічого ж не станеться, якщо я зроблю Мирону сюрприз. Його мама обіцяє дізнатися, в якому саме ресторані у нього зустріч, а я за цей час йду в кімнату, щоб одягнутися. 

Обираю сукню сірого кольору, довжиною до колін. Вона гарно облягає моє тіло і додає впевненості. Після пологів моя фігура практично не змінилася. Я досі струнка і приваблива, тільки не часто це демонструю. 

Роблю макіяж, зачіску і спускаюсь у вітальню. Олена Станіславівна радісно мене розглядає і називає адресу ресторану. Одягаю куртку і залишаю будинок. 

Снігопад припинився, але снігу намело стільки, що важко до гаража пробиратися. 

Поки їду дуже сподіваюсь, що Мирон мене дочекається. Починаю сумніватись, чи правильно зробила, не попередивши його про свій приїзд. А що, коли ми розминемося? Ще й погода зіпсувалася і дорога займає вдвічі більше часу. 

Коли до міста залишається кілометра два, телефонує Мирон. Бачу його ім’я на екрані та розумію, що не встигла… 

– Слухаю! – вмикаю гучномовець і намагаюсь стежити за дорогою. 

– Я вже їду додому, – радісно відповідає. – Пробач, що затримався. Наступні кілька днів я весь твій. 

– Мироне, тут така справа… – не знаю, як сказати.

– Що таке, Ясю? Щось сталося? – питає схвильовано. 

– Я… – хочу розповісти про свій план, але не встигаю, тому що машину заносить на слизькій дорозі, і я не можу нічого зробити. – Мироне!