Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

— Ні. — Він похитав головою. — Ні!

— Ви кинули меч і свій закривавлений габіт у ставок, який вважали надійним сховком, оскільки використовували його раніше, щоб приховати тіло тієї дівчини. Навіщо вбивати Синґлтона таким драматичним способом, брате Ґабріелю? І навіщо було вбивати дівчину? Це через ревнощі, адже брат Александр подружився з нею? Ваш друг-содоміт? І також новіцій Велплей, ваш інший друг. Він знав, що з нею сталося, чи не так? Але він вас не зрадив. Не зрадив до самого кінця, аж доки не почав марити в гарячці, тому ви його отруїли. Відтоді ви страждаєте від болю, наче вас мучить сумління. Усе сходиться, брате.

Він підвівся і повернувся до мене обличчям, схопившись за спинку стільця, і зробив кілька довгих вдихів. Маркова рука потяглася до меча.

— Ви — уповноважений короля, — сказав він тремтячим голосом, — але просторікуєте, як дешевий адвокат. Я нікого не вбивав. — Він закричав. — Нікого! Я грішник, та за ці два роки не порушив ні одного закону короля! Ви можете розпитати будь-кого тут, а також у місті, якщо забажаєте, і нічого не знайдете! Нічого! — його голос прокотився луною по церкві.

— Заспокойтеся, брате, — сказав я розміреним тоном. — І відповідайте мені ввічливо.

— Брат Александр не був мені ні другом, ні ворогом; він був дурним ледачим старим. Що ж до бідолашного Саймона, — він зітхнув так, майже стогоном, — так, він подружився з дівчиною в перші дні, коли був новіцієм, і думаю, що вони обоє почувалися тут загубленими, чогось боялися. Я попереджав його, щоб не спілкувався зі слугами; що це не піде йому на користь. Він казав, що дівчина розповідала йому про домагання…

— Від кого?

— Він не хотів говорити, поклявся їй мовчати. Це міг бути один із пів дюжини монахів. Я сказав, що йому не слід вплутуватися у такі справи; мусить переконати дівчину розповісти братові Ґаю. Його саме призначили в лазарет після смерті Александра. Від сорому, — гірко додав він.

А потім вона зникла. — Спазм скривив його обличчя. — Як і всі інші, я думав, що вона втекла. — Він похмуро глянув на мене, а тоді провадив іншим тоном, холодним і спокійним. — Ну, комісаре, я бачу, що ви створили теорію, яка дає вам висновок. Тож, можливо, зараз комусь заплатять за неправдиві свідчення і мене заженуть на шибеницю. Тепер таке робиться. Я знаю, що сталося із сером Томасом Мором.

— Ні, брате Ґабріелю, неправдивих свідчень не буде. Я знайду докази, які мені потрібні. — Я підступив до нього ближче. — Майте на увазі. Ви зараз під дуже серйозною підозрою.

— Я невинний.

На мить я подивився йому в обличчя, а тоді відступив.

— Не хочу зараз вас арештовувати, але поки що ви не можете покидати територію монастиря. Якщо ви спробуєте втекти, це буде трактовано як визнання провини. Ви розумієте?

— Я не втечу.

— Будьте готові поговорити зі мною, хоч коли я вас попрошу. Ходімо, Марку.

Я встав і пішов геть, залишивши брата Ґабріеля з купою книг. Біля церкви вдарив рукою по кам’яному порталу.

— Я думав, що впіймав його.

— Ви все ще вважаєте його винним?

— Не знаю. Я думав, що якщо звинувачу його, а він виявиться винним, то зізнається. Але, — я похитав головою, — він щось приховує, я знаю. Він назвав мене просторікуватим адвокатом, і, можливо, так і є, але якщо двадцять років у судах мене чогось навчили, так це бачити, коли людина щось приховує. Ходімо.

— Куди тепер?

— До пральні. Перевіримо його історію і заодно познайомимося з цим Люком.

Пральня містилася у великій прибудові поряд із маслоробнею. З вентиляційних решіток виходила пара, і я бачив, як служки заходили й виходили звідти з кошиками для одягу. Я відчинив важкі дерев’яні двері й ступив досередини. Марк зачинив їх за собою.

Там було тепло і погано освітлено. Спочатку я побачив лише велику, викладену кам’яними плитами кімнату, де були розставлені кошики і відра. Тоді Марк сказав: «Ісусе!», і я побачив їх.

У кімнаті було повно собак, дюжина великих вівчарок, які тинялися подвір’ям у день нашого приїзду, перед тим, як зійшов сніг. У кімнаті смерділо їхньою сечею. Усі вони повільно підвелися, і двоє з гарчанням ступили вперед, настовбурчивши шерсть на загривках і вискаливши жовті зуби. Марк повільно оголив свій меч, і я міцно схопив ціпок.

Я почув шум за внутрішніми дверима і подумав було закричати, але я виріс на фермі й знав, що це тільки сполошить собак і змусить їх стрибнути. Тож стиснув зуби; звідси ми не вийшли б неушкодженими. Я схопився за Марка вільною рукою. Спочатку він пережив жах у ставку; а тепер ось це.

Почувся скрип, ми обернулися і побачили, як внутрішні двері відчинилися і з’явився брат Г’ю із мискою тельбухів у пухких руках. Від здивування він широко розтулив рот. Ми розпачливо витріщилися на нього, а він отямився і покликав собак.

— Бруте, Августе! До мене! Негайно!

Брат Г’ю кинув шматки тельбухів на плитку. Собаки поглядали то на них, то на нас, а тоді один за одним скрадливо підійшли до їжі. Вожак ще кілька секунд гарчав, але врешті обернувся і приєднався до решти. Я вдихнув, здригнувшись. Брат Г’ю наполегливо помахав нам рукою.

— Сюди, сер, благаю вас. Зараз же, поки вони їдять.

Обійшовши навколо заслинених тварин, ми пішли за ним у внутрішню кімнату. Він зачинив і замкнув двері на засувку. Ми опинилися в пральні, заповненій парою. Під наглядом двох монахів, служки в поті чола працювали над котлами з одягом, що кипіли на вогнищі, або вичавлювали габіти і спіднє в пресах. Вони зацікавлено дивилися на нас, як ми знімаємо важкі плащі. Я почав рясно пітніти, і так само Марк. Він схопився за край столу і глибоко вдихнув. Марк був блідий, і я боявся, що він знепритомніє, та за мить на його обличчі з’явився рум’янець. Мої ноги хиталися, коли я обернувся до брата Г’ю, який стояв, схвильовано підстрибуючи і заламуючи руки.

— О, шановний комісаре, дякую Ісусу, що я прийшов саме вчасно.

Він уклонився, згадуючи ім’я нашого Господа, і всі решта також.

— Ми вдячні вам, брате. Але цих собак там не повинно бути, вони можуть когось убити.

— Але, сер, вони всіх нас знають; з вашого дозволу, у монастирі рідко бувають незнайомці. Абат наказав їх тут тримати, доки не зійде сніг.