Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Спустошення 📚 - Українською

Читати книгу - "Спустошення"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Спустошення" автора Любомир Андрійович Дереш. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 68 69 70 ... 112
Перейти на сторінку:
равно отдихати треба, щоб сознаніє восстанавлювалося. Беремо там кальян або сігари кубинські. І мате. Так шо підключайся.

Заверюха розповів, що під час експерименту у двох учасників уже встиг рвонути дах. Першим був якийсь хлопець із Москви, іншою стала наша знайома з Києва — студентка-політолог, яка захоплювалася Еволою. Від напружених психічних практик до психічного ексцесу відстань загалом була короткою, а концентровані заняття на хакатоні скорочували цю дистанцію в рази. В обох були схожі симптоми — різкий підйом тонусу, панічні атаки, що змінювалися ейфорією, гіперчутливість і над-цінні ідеї. Поки їх стан не погіршився, інженерів вилучили з експерименту. Зараз із ними працювала їхній штатний психолог Валя.

— Просто, поняв, яка тєма, — розмірковував Заверюха. — Ми не можемо продвігатися бистріше опредєльонної скорості. Якщо збільшувати нагрузку на людей, у них просто начинає слєтати криша, і тогда ми будемо тєряти хороших інструкторів, поняв? Таня хороший інструктор, вона вже нормально поварилася у практиках — а їй кришу сорвало, поняв? Січас у монастир хоче поїхати пожити трохи, для восстановлєнія.

Ми в’їхали в Українку, таку ж заметену сльотою, як і Київ, тільки добряче підкурену містечковістю. Слідуючи за вказівками навігатора, ми проминули місто, аж поки не виїхали на набережну, де, схований під кригою, дрімав Дніпро.

— Он там, бачиш, там Зона, поняв? — показав Заверюха. — В ясну погоду отсюда видно Трахтемирів.

Будинок Русича знаходився на самому краю міста. У квартирі, яку ми знайшли в старій захаращеній хрущовці, стояв сморід, притаманний помешканням пияків — сморід ацетону, зіпсованої печінки, зіпсованого життя. Одразу при вході прохід перегороджував старий велосипед. На підлозі валявся зібганий жмутами одяг, а в коридорчику була розлита якась рідина, в якій я раптом розібрав сечу. Але, можливо, не Павла Сергійовича, а всього лише його кота — виплодка з пекла на ім’я Метелик, який, причаївшись, спостерігав за нами з холодильника.

— Павле Сергійовичу, ви тут? — покликав Федір.

На звук голосу з кімнати вийшов Русич, в старих розтягнутих штанах і засмальцьованій сорочці.

— Павле Сергійовичу, ми приїхали розібратися, в чому тут справа, — сказав Федір. — Що тут сталося?

Вид у Русича жахливий і жалюгідний: на голові — кров, губи, коричневі і потріскані, поспухали, а сам він був блідим, як вилежалий сир.

— Заходьте, хлопці. Я вже пообіщав Гурову, що звонитиму в міліцію. Ідіть, забирайте їх.

— Кого?

— Своїх. Етіх пігмеїв, — сказав Русич. — Я до них заходити боюся.

— Яких пігмеїв? — уточнив Заверюха.

— Оні прієхалі около полуночі, — тоном, наче він рапортує в кабінеті лейтенанта, зібравшись з останніми силами, розпочав Русич. — Двінадцять студєнтов-пігмеїв із Пітера. Сказали, що вони від Гурова. Приїхали на курс по графології. Четверо розмістилося на кухні, а остальні у мене на кроваті. Я потре́бував, щоб вони убралися отсюда, пока я не позвонив у міліцію і не пожалувався на Гурова, потому що це двенадцять ночі. Но вони отказались ісполніть мою просьбу і остались на своїх мєстах. Я не могу туди зайти, потому що вони викликають у мене чувство іспуга. Підіть і поговоріть, іначе я буду сєйчас же звонить у міліцію.

— Скажіть, а коли ви почали пити? — запитав Федір.

— У п’ятницю, двадцять п’ятого января дві тисячі одинадцятого года. А сьогодні який день нєдєлі?

— Уже вівторок.

Русич задумався.

— Вчора до мене приходив Толік, мій сосєд, і посовєтовав прийняти ось ці ліки, бо мене начало беспокоїть серце. В обід я приняв вот еті таблєтки. Шесть штук. А потом увечері ще шесть.

Русич дістав з полиці біля холодильника баночку з таблетками і дав Заверюсі.

— «Феназепам», — прочитав Заверюха.

Заверюха зайшов у кімнату і повернувся, несучи в руках шкірянку. Проходячи повз Русича, він сказав:

— Зараз ми їх усіх викинемо.

— Бесстрашний парінь, — прокоментував Русич вихід Заверюхи. — Нічого не боїться.

Я знайшов у туалеті шмату і почав витирати калюжі сечі в коридорі, а витерши їх, став складати речі в кімнаті. В одну купу тут були змішані старі книги, запилюжені диски, брудний одяг і рештки їжі. Я зайшов на кухню, де мене зустріла сковорідка з присохлою до неї смаженою куркою, схоже, що кількатижневої давності. Коли ж я підняв голову, то побачив перед собою щось дивовижне — таке могли б відчути перші палеонтологи, відкривши наскельні малюнки в печері Кро-Маньйон: усе покуття біля столу, а також стеля рівними рядами поклеєне етикетками від горілки.

— Ето ми с другом колєкціоніровали, — сказав Русич. — Нєсколько лєт ушло, пока все не заклеїли.

Федір вражено вивчав незвичайні шпалери.

— Да, ми пілі тогда очень ізрядно, — не без гордості сказав Русич. — Но сєйчас пришли плохі времена. Сєйчас нужно бить очень острожним. Я чувствую, что сєйчас виходить на улицю становиться крайнє опасно. Но ми должни ето сдєлать. Степанчику, я хочу, шоби ти пішов со мною.

— Я Федір, Павле Сергійовичу.

— Пробач, Фєдя. Мені нужно сходить в одне тайне мєсто, шоби підкрепиться. Уже єсть одинадцять? Оні работають с одинадцяти. Надо прогулятися.

З вулиці повернувся Заверюха.

— Усе, всіх викинув, — сказав він і показав чисте пальто.

— Ето хорошо. Потому шо це неподобство. О дванадцятій ночі вламуватися в чужу квартиру. Я все при встрєчі Гурову вискажу на етот щот. Ми щас вернемося.

Побачивши, що вони зібралися йти, Заверюха було спробував рушити з ними.

— Ето лічноє, — зупинив його Русич. Тремтячими руками він одягнув на голову шапку.

— Зачекайте, — Федір мокрим рушником витер кров із чола Русича. — Усе, можемо йти.

Непевними кроками, притримуючись його руки, Русич вивів Федора з квартири на вулицю, на свіже повітря Українки. Там, на вулиці, було сиро, і висіли тумани, і забивало дух від близькості великої ріки.

— Оні не понімають, что взагалі проісходить, — сказав Русич, коли вони вийшли на повітря. — Еті твої соратнікі. Гуров жене вас вверх на саму вершину піраміди, понімаєш? Піраміда — ето сімвол врємєні, і там внутрі, лабіринти Хтона. Ентоні Пірс, «Хтон». Прочитай. І помні, что в єтіх коридорах живьот Звєрь. Послушай «Птіца-каратель» у Бутусова, там всьо єсть. Гуров спешит, он хочет успеть, потому что Звєрь уже блізко.

— Звір?

— Нічто. Хаос, ілі то, что дрєвніє грекі називали «Фтор». То, что раз’єдаєт етот мір. Но у Гурова свої целі. Ви нужни єму ісключітельно как пушечноє м’ясо... Нам сюда, — тягнув його далі Русич, і Федір зрозумів, що ноги привели їх до невеличкого бару на набережній, який саме розпочинав роботу. Жіночка вже прибирала у ньому і витрушувала на вулиці хідника.

— Ето лічноє, — сказав Володимир Іванович змовницьки. —

1 ... 68 69 70 ... 112
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спустошення», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Спустошення"