Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

До Івана Никифоровича ввечері того самого дня приїхала Агафія Федосіївна. Агафія Федосіївна не була ні родичкою, ні свояченицею, ні навіть кумою Івану Никифоровичу. Здавалося, зовсім не було їй чого до нього їздити, і сам він не надто був їй радий; одначе вона їздила і гостювала в нього по цілому тижню, а часом і довше. Тоді вона забирала ключі і все хатнє господарство прибирала до своїх рук. Це було дуже неприємно Іванові Никифоровичу, а проте він, як це не дивно, слухав її, як дитина, і хоч іноді й намагався сперечатись, та Агафія Федосіївна завжди перемагала.

Я, правду кажучи, не розумію, чому то так ведеться, що жінки усе хапають нас за носа, так само спритно, як за ручку чайника? Чи то руки їм так створено, чи носи наші ні на що більше не придатні. І дарма, що ніс в Івана Никифоровича скидався трохи на сливу, вона вхопила його за того носа і водила за собою, мов цуцика. Він навіть мимохіть зміняв при ній повсякчасні свої життьові звички: не так довго лежав на сонці, а коли й лежав, то не в натурі, а завжди надівав сорочку та шаровари, хоч Агафія Федосіївна зовсім того не вимагала. Вона була не охоча до церемоній, і коли у Івана Никифоровича була пропасниця, вона сама, власними руками, витирала його з ніг до голови скипидаром та оцтом. Агафія Федосіївна носила на голові чепця, три бородавки на носі та капот кофейного кольору з жовтенькими квіточками. Всією поставою вона скидалася на кадовб, і через те дошукатися в неї талії було так само важко, як побачити без дзеркала свого носа. Ніжки в неї були коротенькі, наче дві подушки. Вона плела плітки, і їла зранку варені буряки, і дуже добре лаялась — і, хоч які різноманітні були ці її заняття, обличчя в неї ніколи не міняло свого виразу, що звичайно можуть показувати самі лише жінки.

Скоро вона приїхала, все пішло шкереберть:

— Ти, Іване Никифоровичу, не мирися з ним і не перепрошуй: він тебе занапастити хоче, то такий уже чоловік! Ти його ще не знаєш.

Нашіптувала, нашіптувала вража баба і зробила так, що Іван Никифорович про Івана Івановича і слухати не хотів.

Усе набрало іншого вигляду: якщо сусідський пес забігав коли на подвір’я, то його лупцювали всім, що під руку потрапить; дитинчата, перелізши через тин, верталися з криком, із задертими сорочинами та слідами від різок на спині. Сама навіть баба, коли Іван Іванович хотів був про щось її запитати, вчинила таку сороміцьку річ, що Іван Іванович, як людина надзвичайно делікатна, плюнув і проказав тільки: «Та й паскудна ж яка баба! ще гірша за свого пана!»

Нарешті, осоружний сусіда довершив усі ті образи, поставивши навпроти нього, де звичайно був у тину перелаз, гусячий хлів, ніби маючи особливий намір подвоїти образу. Цей огидний для Івана Івановича хлів було збудовано диявольськи хутко: за один день.

Це викликало в Іванові Івановичу злість та бажання помститися. Він не подав, проте, й знаку, що йому з того прикро, хоча хлів і зайняв навіть частину його землі; та серце в нього так билося, що йому було дуже тяжко зберегти цей зовнішній спокій.

Так перебув він день. Настала ніч… О, коли б я був живописець, я чудесно змалював би всю чарівність ночі! Я змалював би, як спить увесь Миргород; як непорушно дивляться на нього незчисленні зорі; як серед тієї видимої тиші лунає то близький, то далекий собачий гавкіт; як повз отих собак лине, наче на крилах, закоханий паламар і, виявляючи рицарську безстрашність, перелазить через лісу; як білі стіни домів, охоплені місячним сяйвом, стають біліші, а дерева, що над ними височать, темніші, як чорнішають тіні від дерев і міцнішають пахощі квітів та примовклої трави, і цвіркуни, невсипущі лицарі ночі, одностайно, зо всіх кутків заводять свої тріскотливі пісні. Я змалював би, як в одному з цих низеньких глиняних домочків чорнобривій з тремтячими молодими персами городянці, що розкинулася на одинокій постелі, сниться гусарський вус та остроги, а місячне сяйво сміється в неї на щоках. Я змалював би, як на білій дорозі миготить чорна тінь кажана, що сідає на білі димарі домів… Та навряд чи зміг би я змалювати Івана Івановича, що вийшов тієї ночі з пилкою в руці. Скільки то на його обличчі було написано різних почуттів! Тихо, тихо підкрався він і підліз під гусячий хлів. Собаки Івана Никифоровича нічого ще не знали про сварку між ними і тому підпустили його, як давнього приятеля, до хліва, що весь держався на чотирьох дубових стовпах; підлізши до найближчого стовпа, приклав він до нього пилку і почав пиляти. Шум від пиляння змушував його щохвилини оглядатися; та думка про образу знову вертала бадьорість. Першого стовпа підрізано; Іван Іванович узявся до другого. Очі його палали і нічого не бачили зо страху. Раптом Іван Іванович скрикнув і обімлів: йому привидився мрець; але він скоро отямився, побачивши, що то був гусак, який висунув до нього свою шию. Іван Іванович плюнув спересердя і взявся знову до роботи. І другого стовпа підрізано: будівля похитнулася. Серце в Івана Івановича почало так страшенно битись, коли він узявся до третього, що він кілька разів припиняв роботу; вже він надпиляв стовпа більш як до половини, коли раптом хитка будівля сильно похитнулась… Іван Іванович ледве встиг одскочити, як вона затріщала і повалилася на землю. Схопивши пилку, страшенно переляканий, прибіг він додому й кинувся в ліжко, не маючи навіть одваги подивитися в вікно на наслідок страшного вчинку. Йому здавалося, що ввесь двір Івана Никифоровича зібрався: стара баба, Іван Никифорович, хлопчина в незмірному сюртуку, — усі з дрюччям, з