Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

Він опирався, але розумів, що я маю рацію. Неохоче кивнув.

— Дай мені дві хвилини, — сказав йому і вийшов, доки Пол не передумав.

На вулиці сонце засліпило мене на мить. Я рушив прямо до автівки, намагаючись не звертати уваги на раптовий галас, спричинений моєю появою. Репортери кинулися вперед навалою камер і мікрофонів, але збудження швидко згасло. «Це не Ейвері», — сказав хтось, наче натиснув вимикач. Мені закинули кілька несерйозних питань, я не відповів — і вони облишили спроби. Увага телевізійників і журналістів знову була прикута до будинку, тож я сів у машину й поїхав.

Дорога, повільно петляючи, повернула за будинок Сем і Пола. Окрім Пола, на порожній вулиці нікого не було. Він підбіг, коли я пригальмував, і відчинив двері ще до того, як машина зупинилася.

— Повернися на шосе, їдь у гори, — проговорив, посилено дихаючи.

Ми виїхали з житлового комплексу, не підчепивши хвіст із автівок преси. Знаки вздовж шосе позначали маршрут. Ми їхали мовчки, тільки Пол час від часу стисло наказував, куди повернути. Перед нами на горизонті майоріли вкриті туманом Смокі-Маунтінс. Варто було окинути поглядом весь їхній обшир, щоб тверезо оцінити неосяжний простір пошуку.

Сонце стояло високо, день був майже літній. Через кілька миль мені довелося увімкнути склоочисники, щоб прибрати з лобового скла мертвих комах. Напруга в машині зростала. Ми дісталися підніжжя і проїхали через Таунсенд. Десь тут неподалік Йорк підрізав машину і врізався в дерево. За кілька миль від міста ми під’їхали до високого дуба на узбіччі, обтягнутого поліційною стрічкою. На корі дерева чітко виднілися нерівні білі вибоїни. Пол похмуро придивлявся до них, проминаючи дерево.

Ми мовчали.

Ще за кілька миль він наказав мені з’їхати з шосе, і ми почали підійматися в гори. Вони оточили нас. Дорога петляла крізь них, то занурюючись у тінь, то виринаючи на світло. Ми бачили кілька інших машин, але туристичний сезон ще не почався. Весна буяла повсюди. Ліси поросли польовими квітами — синіми, жовтими та білими, — які вкривали кольоровими плямами яскраву нову траву. За інших обставин краса Аппалачів викликала б захоплення — тепер же здавалася злим жартом.

— Наступний поворот праворуч, — підказав Пол. Вузька дорога, всипана гравієм, подібно до інших другорядних доріг і трас у цій місцині. Підйом був досить крутий, автоматична коробка передач натужно рипіла. Через пів милі рельєф вирівнявся. Ми повернули, і дорогу нам перегородила патрульна машина. За нею я зміг розгледіти дерев’яні столики для пікніка та припарковані автівки поліції, потім дерева затулили вид.

До нашої машини підійшов поліціянт у формі, я опустив вікно. Зовсім юний, майже підліток, він напустив на себе вигляд досвідченого офіцера. З-під широких крисів свого капелюха витріщався на мене, тримаючи руку на пістолеті в кобурі.

— Повертайте назад. Сюди не можна.

— Чи можете ви сказати Денові Ґарднеру, що доктор Гантер і… — почав я, а потім почув, як відчинилися пасажирські двері. Я озирнувся й побачив, що Пол вискочив з машини.

«О боже», — тільки й встиг подумати я, коли юнак кинувся його спиняти.

— Стійте! Чорт забирай, я сказав зупинитись!

Я поспішно вийшов із машини, кинувся слідом за ними, схопивши Пола, коли поліціянт присів на стежку й витягнув пістолет. До цієї миті ніколи не розумів, як я ненавиджу зброю.

— Тихо, тихо, — я відтягував Пола назад. — Усе ок, спокійно!

— Назад у машину! Зараз! — крикнув поліціянт. Він стиснув пістолет обома руками, направивши його на землю між нами.

Пол не збирався повертатися. Сонце било йому в очі, вони здавалися розфокусованими. До Йорка він дістати не міг, але йому необхідно було скинути агресію. Не знаю, чим це могло скінчитися, і цієї миті ми почули знайомий голос.

— Що, в біса, відбувається?

Ніколи не думав, що так зрадію Денові Ґарднеру. Агент БРТ, стиснувши губи, крокував стежкою. Поліціянт, усе ще з пістолетом напоготові, люто глянув на Пола.

— Сер, я сказав їм, що вони не можуть сюди підійти, але вони не…

— Усе гаразд, — відповів Ґарднер без ентузіазму. Його костюм був уже геть пожмаканим. Він кинув на мене холодний погляд, тоді звернувся до Пола: — Що ви тут робите?

— Я хочу побачити швидку допомогу.

Пол говорив безвиразним тоном людини, яка все вирішила. Ґарднер якусь мить розглядав його, на­решті зітхнув:

— Сюди…

Ми рушили за ним стежкою. Місце для пікніка влаштували на трав’янистій галявині з видом на підніжжя гір. Вони розкинулися під нами — милі вкритих деревами вершин і западин, завмерлий океан зелені. На верховині повітря було прохолоднішим, проте ще теп­ле, присолоджене хвойними пахощами сосен та ялин. На краю галявини машини поліції скупчилися перед кількома цивільними автомобілями.

Трохи осторонь від них стояла машина швидкої допомоги.

Навіть здалеку я бачив пошкодження, спричинені зіткненням. Уздовж одного боку — паралельні вибоїни, ліве крило зім’ялося, наче фольга, сюди, певно, прийшовся удар об дерево. Не дивно, що Йорк її кинув. Йому пощастило дістатися так далеко.

Пол зупинився біля поліційної стрічки, вдивляючись у задню частину швидкої. Широко відчинені двері, обшарпані лави й шафки. Усередині працював криміналіст, нам було видно, як з однієї лави звисають обмежувальні ремені, наче їх поспіхом скинули.

Я відчув, що поряд хтось стоїть, обернувся й побачив Джейкобсен. Вона кинула на мене серйозний погляд. Під очима агентки залягли темні кола. Ми з Полом не єдині, хто не спав цієї ночі.

Обличчя Пола завмерло, як маска.

— Що ви знайшли?

Він, здається, не помітив, що Ґарднер вагається.

— На ношах були світлі волосини. Потрібно порівняти їх зі зразками волосся вашої дружини, але ми не думаємо, що є підстави для сумніву. І, схоже, Йорк сильно вдарився під час зіткнення.

Він провів нас уперед. Водійські двері висіли, відкриваючи брудний потертий салон. Кермо зігнуте й скошене вбік.

— Імовірно, Йорк сам добряче постраждав, якщо удар по керму був такої сили, — сказав Ґарднер. — Мабуть, зламав ребро чи два щонайменше.

Уперше щось схоже на надію промайнуло обличчям Пола.

— Тож він поранений? Це добре, так?

— Може бути, — Ґарднер ухиливсь од відповіді.

Щось пролунало в його тоні, але Пол був надто схвильований, щоб помітити.

— Я хотів би побути тут якийсь час.

— П’ять хвилин. І повернетеся додому.

Залишивши Пола біля швидкої, я пішов із Ґарднером