Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

— Чого ви йому не кажете?

Ґарднер стиснув губи. Але, якщо мав щось сказати, не встиг: його погукали з фургона криміналістів.

— Ви можете йому про це повідомити, — сказав він Джейкобсен перед тим, як піти, прямий і суворий, як завжди.

Кола під очима Джейкобсен додали їй серйозності.

— У машині швидкої допомоги є плями крові. На ношах і на підлозі.

Я уявив Сем такою, якою бачив її востаннє. Боже милий.

— Ви ж не вважаєте, що Пол не має права знати?

— Зрештою, так. Але не всі плями свіжі, і ми не можемо з упевненістю сказати, що котрась із них належить його дружині. — Її погляд зупинився на Полові, який чатував біля швидкої. — Ден не думає, що таке знання йому зараз допоможе.

Я неохоче погодився. Мені не подобалася ідея приховувати інформацію від Пола, але уява й без того його мучила.

— Як ви знайшли швидку? — запитав я.

Вона відкинула пасмо волосся, що звисло на обличчя.

— Ми отримали повідомлення про викрадення авто­мобіля — синій позашляховик «крайслер». Приблизно за чверть милі звідси стоять хатини для туристів, але до них немає дороги. Гості залишають тут свої машини та йдуть пішки. Мабуть, тому Йорк і вибрав це місце: навіть на початку сезону там зазвичай здають одну або дві хатини. Будь-хто, знайомий із цією місцевістю, знає, що тут будуть автівки.

Я подивився на пошкоджену швидку. Її залишили просто неба, за кілька ярдів від густого лаврового куща.

— Йорк не докладав особливих зусиль, щоб замес­ти сліди.

— А йому й не треба було. Машини тут залишають на кілька днів, поки їхні власники бавляться у піонерів і насолоджуються дикою природою. Йорк міг розраховувати, що господар не завважить пропажі до сьогоднішнього ранку, а може, й довше. Чиста удача, що той помітив зникнення автівки.

Удача. Дотепер вона нам не всміхалася.

— Я думав, він мав би хоча б поставити швидку так, щоб пошкодження не впадали в око.

Джейкобсен утомлено знизала плечима.

— Гадаю, у нього був інший клопіт. Мав посадити Саманту Ейвері в машину, а це нелегко, окрім того, він сам поранений. Маскувати машину швидкої допомоги — найменша з його проблем.

Це мало сенс. Щоб дістатися своєї схованки, Йорку достатньо було на певний час сховатися з очей. Потім те все не мало значення.

— Ви думаєте, він прямував до федеральної траси? — запитав я.

— Схоже на те. Усього кілька миль — і звідти він занурюється в гори, повертає на захід чи прямує до іншого штату.

— Тож він може бути де завгодно.

— Майже так, — вона випнула підборіддя. Джейкобсен подивилася на машину швидкої допомоги, де стояв Пол. — Ви повинні відвезти його додому. Йому тут бути не треба, та й сенсу нема.

— Він не мав дізнаватися про це з телевізора.

Вона кивнула, прийнявши докір.

— Ден збирався зателефонувати йому, як тільки матиме час. Але ми негайно повідомимо доктора Ейвері, якщо будуть ще якісь новини.

Вона сказала «якщо», а не «коли». Що довше це тривало, то менше було шансів знайти Сем.

Якщо тільки Йорк не захоче, щоб ми це зробили.

Я повернувся до Пола, Джейкобсен підійшла до Ґарднера, який стояв біля фургона криміналістів. Пол понуро скоцюрбився біля швидкої, вдивляючись у неї, ніби вона могла підказати, де його дружина.

— Треба йти, — м’яко сказав я йому.

Уся сила, з якою він боровся, наче вигоріла й зник­ла. Секунду чи дві ще постояв біля швидкої, нарешті відвернувся й пішов зі мною до машини.

Ми знову проминули молодого поліціянта, той пильно глянув на Пола, але намарно. Коли ми від’їжджали, Пол, здавалося, не усвідомлював, що відбувається навколо. Проїхали кілька миль, коли він заговорив.

— Я втратив її, так?

Я добирав слова.

— Ти цього не знаєш.

— Так. І ти теж. І всі там теж, — слова тепер лилися з нього, як вода з переповненої чаші. — Усе намагаюся пригадати, що я сказав їй востаннє. Але не можу. Длубаюся в пам’яті знову й знову — і нічого. Знаю, що воно мене не має турбувати, але ось так. Я просто не можу повірити, що востаннє я бачив її такою звичайною, як завжди. Як я міг не відчути біди?

«Тому що ніколи не відчуваєш», — подумав я, але не сказав.

Він замовк. Я заціпеніло дивився на дорогу попереду. Боже милосердний, не дай цьому статися. Але вже все сталося, і мовчазний ліс не приносив полегшення. Крізь розірвані стовпи сонячного світла пробивалися комахи — крихітні цятки між велетенських дубів і сосен, що стояли тут задовго до мого народження. Стрімкий водоспад струменíв крізь розколину на схилі пагорба — білою піною на темних скелях. Ми проминали повалені колоди, укриті мохом, стовбури, які стриміли, обплетені ліанами. Уся ця дика краса була постійною боротьбою за виживання.

І не кожен мав змогу перемогти.

Не знаю, коли мене накрила тривога. Наче накинулася нізвідки. Спершу закололо передпліччя. Глянув униз: волосся на руках настовбурчилося. Подібне відчуття на потилиці підказало, що й там волосини стають сторчма.

Тільки того й бракувало — тривожність уже волала на повний голос, перетворюючись на паніку. Я стиснув кермо. Що? Що не так? Не знаю. Пол так і сидів, немов закляклий. Дорога попереду — чиста й порожня, поцяткована сонячним світлом і тінями дерев. Я перевірив дзеркало заднього огляду. Нічого. Ліси позаду розгорталися з байдужою одноманітністю. Але відчуття не зникало. Я знову глянув у дзеркало й підскочив, коли щось із глухим ляпасом ударилося в ло­бове скло.

Велика комаха розмазалася на склі клубком ніжок і крил. Я дивився на неї, відчуваючи, як паніка кри­сталізується. Не думаючи, що роблю, різко натиснув на гальма.

Пол, пристебнутий ременем безпеки, уперся в панель приладів. Він ошелешено дивився на мене, коли машина зі скреготом зупинилася.

Чоловік озирнувся, намагаючись зрозуміти, чому ми стоїмо.

— Що не так?

Я не відповів. Сидів, стискаючи кермо, серце билося об ребра. Витріщався на лобове скло. Велика бабка, майже з мій палець. Комаха була сильно понівечена, але я все одно міг розрізнити тигрові смугасті сліди попереду. А такі очі ні з чим не сплутаєш, як і казав Джош Телбот.

Синій електрик, Epiaeschna heros.

Болотне коромисло.