Читати книгу - "Сила природи, Джейн Харпер"

— Я? Я нічого не зробила.

— Серйозно? Ти збираєшся вдавати...

— Брі, — почав Фок, — я щиро раджу вам дочекатися...

— ...вдавати невинну? Наче ти до цього не маєш стосунку?

— Не маю стосунку до чого?

— Господи, Бет! Ти не жартуєш? Ти справді перевалюєш провину на мене? Просто в них на очах? — махнула вона рукою на Фока й Кармен. — Нічого з цього взагалі б не було, якби не ти.

— Чого саме не було б?

— Агов... — Фок і Кармен намагалися втрутитися, але їхні спроби потонули в суперечці. Брі вже зірвалася на ноги й стояла віч-на-віч із сестрою.

Бет відступила.

— Послухай, кажу тобі, я гадки не маю, про що ти.

— Брехня.

— Ні. Я серйозно.

— Не бреши, Бет! Не можу повірити, що ти це робиш!

— Роблю що?

— Намагаєшся умити руки та втягнути мене! В такому разі навіщо мені взагалі тобі допомагати? Може, ліпше подбати про себе й розповісти правду?

— Правду про що?

— Що вона була вже мертва! — очі Брі вибалушилися, а волосся метлялося. — Ти це знаєш! Аліса була вже мертва, коли я її знайшла!

Бет відступила ще на крок, дивлячись на сестру.

— Брі, я не...

У відчаї застогнавши, Брі круто розвернулася і з благанням в очах поглянула на Фока й Кармен.

— Усе було не так, як може здатися з її слів. Не слухайте її, — тремтячою рукою вказала вона на сестру. — Будь ласка. Допоможіть, сержант Кінг повинен зрозуміти...

— Брі...

— Слухайте, Аліса була вже мертва, — прегарне обличчя Брі скривилося, в очах стояли сльози. — Я її знайшла. На стежці, в неділю вранці. І я її пересунула. Тоді мене й вкусили. Але це й усе. Я не збиралася завдати їй болю, присягаюся. Це правда.

— Брі... — знову спробувала Кармен, але Брі її обірвала.

— Вона просто лежала. Й не дихала. Я не знала, що робити. Злякалася, що хтось вийде й побачить її, отож я її схопила й потягла. Збиралася просто заховати її в буші, поки...

Брі зупинилася. Озирнулася на сестру. Бет з такою силою вчепилася в спинку крісла, що в неї побіліли кісточки на пальцях.

— Поки не зможу поговорити з Бет. А тоді я перечепилася й упала — й відчула під рукою змію.

— Але чому ти її заховала, Брі? — зі сльозами на очах запитала Бет.

— Господи. Сама знаєш чому.

— Не знаю.

— Бо... — обличчя Брі розчервонілися, на щоках світилися дві малинові плями. — Бо...

Здавалося, вона не здатна закінчити думку. Вона простягнула руку до сестри.

— Бо що?

— Бо захищала тебе. Я зробила це заради тебе, — на цей раз уже Брі схопила сестру за руку. — Не можна, щоб тебе знову замкнули. Це уб’є маму. Вона тобі не казала, але минулого разу все було жахливо. Їй так погіршало... було моторошно дивитися, як вона журиться, знаючи, що це я винна...

— Ні, Брі, це я була винна, що мене замкнули.

— Ні, я, — Брі стиснула пальці. — Це не сусідка сказала поліції, що ти мене пограбувала, а я сама. Я подзвонила їм, бо страшенно гнівалася на тебе. Не усвідомлювала, наскільки далеко все зайде.

— Ти не винна.

— Винна.

— Ні. Винна була я. Але цього разу... — Бет відступила, вивільняючи руку з сестриних пальців. — Це жахливо, Брі. Навіщо ти це зробила?

— Ти знаєш навіщо, — Брі знову потягнулася, але пальці повисли в повітрі. — Звісно, знаєш. Ти ж моя сестра! Ми рідні.

— Але ти зовсім мені не довіряєш, — Бет відступила ще на крок. — Ти щиро вважаєш, що я на таке здатна.

За вікнами Фок побачив рух: гравійною доріжкою під’їхала поліційна машина. З неї виліз Кінг.

— А що ще я мала думати? Як мені довіряти тобі після всього, що ти зробила? — заплакала Брі, й усе обличчя пішло плямами. — Не можу повірити, що ти стоїш тут і брешеш. Скажи їм! Будь ласка, Бет. Заради мене. Скажи їм правду!

— Брі... — Бет затнулася. Знову розтулила рота, мовби хотіла щось мовити, але без слова стулила вуста й розвернулася спиною.

Коли сержант Кінг відчинив двері вітальні, Брі здоровою рукою намагалася вчепитися в сестру, а плач її відлунював по всій кімнаті.

— Ти, брехлива суко! Ненавиджу тебе, Бет! Ненавиджу тебе за це! Скажи їм правду! — кричала Брі крізь сльози. — Я зробила це заради тебе.

Ще ніколи, подумалося Фокові, близнючки не були настільки схожі, як зараз — розгнівані зрадою і з перекривленими обличчями.

День 4. Ранок неділі

Аліса Рассел застигла на місці.

У місячному світлі, яке заливало її, ледь-ледь виднілася її постать трохи далі на стежці, яка вела на північ. Колиба давно зникла з очей, заховавшись за деревами.

Аліса схилила голову, а наплічник поклала на землю, приваливши до великого каменя. Одну руку вона притиснула до вуха. Навіть здалеку було видно у біло-блакитному світлі телефону, що рука в неї труситься.

Розділ 26

Близнючок забрали в окремих поліційних машинах.

Фок і Кармен спостерігали за цим з фойє. Лорен і Джил стояли у приймальні, роззявивши роти від подиву, поки сержант Кінг не звелів їм почекати у вітальні. Офіцер закличе їх по черзі в кабінет, щоб оновити їхні свідчення, сказав він. І нехай будуть готові поїхати в місто у відділок, якщо виникне потреба. Вони мовчки кивнули, й він поїхав.

Першою в кабінет викликали Лорен; коли вона перетинала кімнату, обличчя її було змарніле та бліде. Фок і Кармен залишилися у вітальні з Джил. Вона здавалася здутою копією жінки, з якою вони познайомилися кілька днів тому.

— Я сказала Алісі: так їй і треба буде, якщо дорогою здохне десь у канаві, — ні з того ні з сього мовила Джил. Вона втупилася у вогонь. — Я щиро так думала. Тоді.

З-за дверей чулося голосіння Марго Рассел. Крізь нього ледве проривався голос офіцера зв’язку. Джил з болем на обличчі відвернулася.

— Коли ви