Читати книгу - "Сила природи, Джейн Харпер"

— Запізно, — опустила погляд на руки Джил. — Данієль нарешті розповів мені всю історію у вівторок, але тільки тому, що фото вже потрапили в інтернет. Та йому слід було поділитися зі мною раніше. Якби він був зі мною відвертий першого вечора на привалі, може, нічого з цього не трапилося б. Я б відпустила Алісу, коли вона попросила.

— А скільки Данієль розповів вам того вечора? — запитав Фок.

— Сказав лише, що вони з дружиною спіймали Джоула на якихось світлинах і через це Данієль запізнився на турбазу. Може, я мала б скласти два і два, але мені, чесно, навіть не спало на думку, що це можуть бути фотографії Марш, — похитала вона головою. — Коли я вчилася в школі, все було зовсім по-іншому.

За дверима досі чувся плач. Джил зітхнула.

— Якби ж то Аліса сама мені сказала! Якби я знала, то відпустила б її додому ще першого вечора. Звісно, відпустила б, — промовила вона так, наче переконує сама себе. — А Джоул — бовдур. Цього не загладити вибаченнями. Він дуже схожий на Данієля замолоду: робить, що схоче, не замислюючись більш як на годину наперед. Діти просто не розуміють, правда? Живуть однією миттю. Не усвідомлюють, що зроблене в тому віці може переслідувати їх ще багато років.

Вона замовкла, але руки, які вона зчепила на колінах, трусилися. Пролунав стукіт, і двері вітальні відчинилися. Зазирнула Лорен, бліда та з запалими щоками.

— Твоя черга, — мовила вона до Джил.

— Про що питали?

— Як і раніше. Хотіли знати, що трапилося.

— І що ти розповіла?

— Сказала, що не могла повірити, коли Аліса так і не вийшла, — глянула Лорен на Джил, а потім втупилася в землю. — Я йду спати. Не можу цього витримати.

Не чекаючи на відповідь, вона вийшла й захлопнула двері.

Довгу мить Джил дивилася на зачинені двері, а потім, важко зітхнувши, підвелася. Штовхнула двері й вийшла, а навколо неї відлунював плач Марго.

День 4. Ранок неділі

Аліса мало не кричала в телефон. Її щока світилася синім у світлі екрана, а над стежкою летіли її слова.

— Рятувальна служба? Чуєте мене?.. Чорт.

Голос її дзвенів од відчаю. Вона відключилася. Похиливши голову, перевірила телефон. Знову спробувала набрати три цифри, але марно. Три нулі.

— Рятувальна служба? Допоможіть. Хтось мене чує? Будь ласка. Ми загубилися. Ви не могли б... — вона замовкла, забрала телефон від вуха. — Чорт!

Плечі піднялися й опустилися — вона зробила глибокий вдих. Знову натиснула на екран. Цього разу набрала інший номер, не три однакові цифри. Заговорила тихішим голосом.

— Федеральний агенте Фок, це Аліса. Рассел. Не знаю, чи ви мене чуєте, — її голос затремтів. — Якщо отримаєте це повідомлення, будь ласка, благаю, не передавайте документи завтра. Я не знаю, що робити. У Данієля Бейлі є деякі фото. Точніше, в його сина. Знімки моєї доньки. Я не можу ризикувати засмутити його зараз, вибачте. Я намагаюся повернутися додому, щоб усе пояснити. Якщо притримаєте документи, я спробую вигадати інший спосіб дістати контракти. Вибачте, але це моя донька. Будь ласка. Я не можу зараз діяти, щоб не завдати їй болю...

Шурхіт і кроки позаду. Голос у темряві.

— Аліса?

Розділ 27

Фок і Кармен сиділи самі у вітальні, майже не розмовляючи. Довгий час за дверима чулися схлипи Марго Рассел, а потім зненацька припинилися, залишивши по собі моторошну тишу. Цікаво, подумав Фок, куди вона пішла?

Долинуло рипіння гравію — під’їхала машина, й Кармен підійшла до вікна.

— Кінг повернувся.

— Близнючок немає?

— Ні.

Вони зустріли Кінга у фойє. Обличчя в нього ще гірше посіріло.

— Як усе було у відділку?

Сержант похитав головою.

— Їм дає пораду адвокат, але поки що вони обидві притримуються своїх версій. Брі наполягає, що Аліса була вже мертва, коли Брі її знайшла, а Бет каже, що взагалі ні про що гадки не має.

— Ви їм вірите?

— Бозна. Так чи так, а довести щось буде велика проблема. Зараз на місці злочину працює команда криміналістів з Мельбурна, але жінка пролежала декілька днів, відкрита вітру й дощу. Кругом земля, болото й сміття.

— В її наплічнику нічого цікавого не знайшли? — запитала Кармен.

— Наприклад, стос фінансових звітів «БейліТенантсу»? — похмуро посміхнувся Кінг. — Не думаю, вибачте. Але... — він покопирсався у власному наплічнику й дістав флешку. — Фото з місця злочину. Якщо побачите щось потрібне, попросите криміналістів показати вам, коли вони все привезуть.

— Дякую, — узяв флешку Фок. — Могили біля колиби вони також оглядають?

— Ага. Оглядають... — Кінг повагався.

— Що? — спитала Кармен, уважно спостерігаючи за ним. — Що таке? Вони вже підтвердили, що це Сара?

Кінг похитав головою.

— Це не Сара.

— Звідки вони знають?

— Це труп чоловіка.

Фок і Кармен витріщилися на нього.

— Хто він? — запитав Фок.

— Годину тому у відділок подзвонили, — сказав Кінг. — Отой байкер у в’язниці уклав угоду, яку хотів, і сказав своєму адвокатові, що тіло в могилі, на його думку, належить самому Семові Ковачу.

Фок кліпнув.

— Семові Ковачу?

— Ага. Хлоп каже, п’ять років тому байкерам заплатили, щоб вони його позбулися. Сем хвалився своїми зв’язками з батьком — мабуть, намагався потрапити в банду. Але цей хлоп вважає, що він був трохи не при собі: такому неврівноваженому не можна довіряти. Отож коли байкери отримали кращу пропозицію, то прийняли її. Замовникам було байдуже, як вони це зроблять, головне — щоб тіла не знайшли. Вони просто хотіли, що Сем щез.

— А хто замовники? — поцікавилася Кармен.

Кінг визирнув у вікно. Вітер ущух, і вперше в буші запала дивна тиша.

— Зв’язувалися через посередника, та це, здається, була літня пара. Заможна. Готова багато заплатити. Але дивакувата. Теж трохи не при собі.

— Не батьки Сари Сонденберг? — запитав Фок, і Кінг легенько здвигнув плечима.

— Зарано говорити напевно, але я гадаю, в першу чергу розглядати слід саме їх. Бідолашні поганці. Мабуть, двадцять років горя й невизначеності ще й не так вплинуть на людину, — похитав головою Кінг. — Клятий Мартин Ковач. Він зіпсував це місце.