Читати книгу - "Засліплення"

вдалася, Тереза мала вважати, що вигнала його сама. Того ж він і сховав банкову книжку. Цілими тижнями вона обшукувала все помешкання. Її недуга в тому й полягала, що вона безперестанку шукала гроші. Але банкової книжки ніде не знаходила. Врешті-решт вона зважилася підступитись до письмового столу. Однак тут наштовхнулася на нього. Розчарування довело її до сказу. А він розпалював її гнів доти, доки вона, знавіснівши, викинула його з його ж таки помешкання. Він опинився на вулиці, він урятувався. Вона вважала себе переможницею. Він замкнув її в помешканні. Вона запевне звідти не вийде, і тепер її підступи йому анітрохи не загрожують. Щоправда, довелося віддати власне помешкання, але чого не зробиш, щоб урятувати собі життя, коли це життя належить науці?

Кін випростався під ковдрою, і чимала частина простирадла прилягла до його тіла. Він попросив у книжок, щоб вони не падали, він, мовляв, стомився й хоче нарешті відпочити. Уже засинаючи, Кін пробурмотів «на добраніч».

Три тижні втішався він новою свободою. Цей час Кін використовував навдивовиж старанно, і коли ці три тижні минули, він вичерпав можливості всіх книгарень у місті. Якось пополудні він раптом збагнув, що вже нікуди йти. Почати все спочатку і обійти ті самі книгарні й у тій самій послідовності? Чи його там, бува, не впізнають? Образ краще уникати. Хіба його обличчя з тих, що їх кожне запам’ятовує з першого погляду? В якійсь перукарні Кін підійшов до дзеркала й придивився до своїх рис. У нього були водяво-блакитні очі й зовсім не було щік. Чоло — потріскана скеля. Ніс, цей карколомно вузький гірський гребінь, прямовисно спадав униз. Біля його підніжжя майже непомітно причаїлися дві крихітні чорні комашки. Ніхто й не подумав би, що то — ніздрі. Рот нагадував щілину в якомусь автоматі. Дві різкі зморшки, схожі на штучні рубці, тяглися від скронь до підборіддя й сходилися на його кінчику. Через них та ніс його обличчя, й так довгасте й худе, розпадалося на п’ять вузьких, аж страшно, смужок, вузьких, а проте суворо симетричних, затриматися тут було ніде, і Кін особливо й не затримувався. Бо коли він побачив себе — а зазвичай він на себе не дивився, — на душі в нього раптом стало дуже самотньо. Він вирішив піти куди-небудь, де багато людей. Може, там пощастить забути, який самотній вигляд мало його обличчя, і, може, нарешті спаде на думку, як йому повернутися до колишньої своєї діяльности.

Кін обвів поглядом фірмові вивіски довкола, частину міста, щодо якої звичайно був сліпий, і прочитав: «ПІД ІДЕАЛЬНИМ НЕБОМ». Він задоволено переступив поріг. На вході відкинув грубі портьєри. Від жахливого чаду йому аж дух забило. Немовби шукаючи захисту, він машинально ступив ще два кроки. Його гостра постать ножем розітнула важке повітря. В очах виступили сльози, і він, щоб бачити, широко їх розплющив. Тоді вони засльозилися ще дужче, і він уже нічого не бачив. Якась чорна постать провела його до невеличкого столика й наказала сісти. Він послухався. Постать замовила для нього подвійну каву «мока» й зникла в тумані. На цьому чужому краю світу Кін спробував учепитися за голос того, хто провів його до столика, й з’ясував, що він — чоловічий, але невиразний і тому огидний. Кін зрадів, бо ось і ще хтось виявився таким самим нікчемним, якими він, Кін, вважав людей загалом. Товста рука поставила перед ним каву. Він чемно подякував. Рука на мить вражено затрималася на столі, потім притислася плиском до мармуру й розчепірила п’ятірню. «Чого вона так шкіриться?» — запитав Кін сам себе; в ньому ворухнулася недовіра.

Коли рука, а заразом і її власник зникли, Кін знов опанував очима. Туман розвіювався. Кін недовірливим поглядом стежив за постаттю, що була така сама худа й цибата, як і він сам. Перед шинквасом вона зупинилася, обернулась і, випроставши руку, показала на нового відвідувача. Потім сказала кілька незрозумілих слів і затряслася зо сміху. З ким же той чоловік розмовляв? Біля шинквасу, та й поодаль, не видно було жодної душі. Забігайлівка була неймовірно занедбана й брудна. За шинквасом виразно виднілася гора пістрявого лахміття. Люди тут були надто ледачі, щоб відчинити шафу, тож скидали все на купу між шинквасом і дзеркалом. Це ж треба — вони не соромилися навіть своїх відвідувачів! Ці зацікавили Кіна також. Майже за кожним столиком сидів якийсь патлатий тип із мавпячою фізіономією й люто витріщався в його бік. У глибині зали верещали якісь дивні дівчата. Ідеальне небо було дуже низьке й нависало брудними, сизувато-бурими хмарами. Місцями крізь каламутні пасма прозирали відблиски якоїсь зірки. Колись давно все небо було всіяне золотистими зорями. Більшість із них погасли в диму; ті, що залишилися, слабували на потьмарення. Світ під цим небом був невеликий. Йому цілком вистачило б місця в готельному номері. Та поки стояв оманливий туман, цей світ здавався неосяжним і химерним. Кожен мармуровий столик жив житіям окремої планети. Світовий сморід творили всі гуртом. Кожен відвідувач курив, мовчав або гупав кулаком по твердому мармуру. Із крихітних ніш долинали крики на допомогу. Раптом подав голос старий рояль. Кін марно шукав його поглядом. Де ж його сховали? Підстаркуваті парубки в картузах та пошарпаному одязі недбало відкидали важкі портьєри при вході, неквапно кружляли між планетами, то з кимось вітаючись, то комусь погрожуючи, й нарешті сідали там, де їх зустрічали особливо ненависно. Минуло небагато часу, й забігайлівка набула зовсім іншого вигляду. Поворухнутися було ніяк. Хто зважився б наступити на ногу одному з таких сусідів? Лише Кін ще сидів сам-один. Він боявся підвестися й не йшов звідси. Від столика до столика літала лайка. Музика сповнювала людей войовничим духом і вливала в них силу. Щойно рояль змовкав, вони враз ставали млявими. Кін схопився за голову. Що це за створіння?

Цієї хвилини поруч уродився якийсь величезний горб і запитав, чи можна підсісти до столика. Кін напружено подивився вниз. Де той рот, що з нього долинали слова? А власник горба, карлик, уже виплигнув на стілець. Він зручно вмостився на ньому і втупився в Кіна парою великих сумних очей. Кінчик його страшенно гачкуватого носа заходив глибоко в підборіддя. Рот у цього чоловіка був невеличкий, такий, як і сам він, тільки його, рота, годі було й добачити. Ні тобі лоба, ні вух, ні шиї, ні тулуба — чоловік складався з горба, могутнього носа та двох чорних, спокійних, журливих очей. Він довго нічого не казав — вичікував,