Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

Я вирішила спробувати поговорити з Давидом віч-на-віч після засідання, та щойно ми оголосили перерву, він стрімголов вискочив із дверей. Усі думки про те, щоб затиснути його в куток десь у майстернях Матерців, ущент знищив стос паперів, що чекав на мене в покоях. Кілька годин я витратила на те, щоб підготувати помилування для гриш і підписати нескінченні документи, які гарантували б бюджет і харчування для застав Другої армії, що, як ми сподівалися, мали знову з’явитися на равканських кордонах. Сергій намагався виконати деякі з Дарклінґових обов’язків, та більша частина роботи просто залишилася без уваги. Усі документи, здавалося, писали якомога заплутанішою мовою. Мені доводилося читати й перечитувати найпростіші прохання. Викопавши у стосі паперів невеличку ямку, я запізнилася на вечерю — першу трапезу в залі під куполом. Я б залюбки забрала тацю до себе в кімнату, проте важливо було повідомити про свою присутність у Маленькому Палаці. А ще мені хотілося переконатися, що мої накази виконують і члени орденів перемішалися між собою.

Моє місце було за Дарклінґовим столом. Намагаючись познайомитися з гришами, котрих ще не знала, а заразом не дати їм нагоди сформувати нову еліту, я вирішила, що кожного вечора зі мною вечерятимуть інші люди. Ідея була гарна, та мені бракувало Малової легкості й шарму Ніколаї. Розмова вийшла заціпеніла й поцяткована незграбними моментами тиші.

Справи за іншими столами, схоже, йшли не краще. Гриші сиділи пліч-о-пліч строкатою плямою червоного, фіолетового й синього, майже не розмовляючи одне з одним. Дзенькіт приборів лунко розлітався під потрісканим куполом — Творці ще не взялися за його ремонт. Я не знала, сміятися чи кричати. Здавалося, я змусила всіх вечеряти поруч із волькрами. Принаймні Сергій з Марією були задоволені, а от Надя мала такий вигляд, наче хотіла втопитися в тарілці з маслом, поки вони сюсюкалися й голубилися поруч із нею. Я вирішила, що рада за них. І, мабуть, трошки позаздрила.

Подумки порахувала присутніх: сорок, можливо, п’ятдесят гриш, здебільшого щойно зі школи. «Оце так армія», — зітхнувши, подумала я. Жалюгідний початок мого славетного панування.

***

Мал погодився рушити на урочисті лови, і наступного ранку я встала рано, щоб провести його. Вже почала розуміти, що в Маленькому Палаці ми матимемо ще менше усамітненості, ніж у дорозі. І навіть підозрювала, що поруч із Толею, Тамарою й усюдисущими служниками нам більше ніколи не випаде нагоди побути наодинці.

Минулої ночі я лежала без сну в Дарклінґовому ліжку, пригадуючи, як Мал поцілував мене на дачі, й розмірковуючи, чи не почую його стукіт у двері. Навіть роздумувала, чи не перетнути вітальню й пошкребтися до приміщень для варти, однак не знала, хто саме чергує, а від думки, що мені може відповісти хтось із близнюків, аж шкіра свербіла від сорому. Кінець кінцем вибір за мене, напевно, зробила втома від пережитого дня, адже наступним, що я побачила, був ранок.

Коли я дісталася до фонтана з подвійним орлом, на доріжці до воріт палацу вже юрмилися люди і коні: Васілій зі своїми друзями-­аристократами у вигадливих регаліях вершників, офіцери Першої армії в елегантних формах, а позаду них цілий легіон прислуги в біло-золотому вбранні.

Я знайшла Мала, котрий перевіряв сідло поруч із групкою королівських трекерів. Його легко було помітити завдяки селянському одягу з грубої вовни. На спині у нього хизувався новенький блискучий лук і сагайдак зі стрілами з пір’ям блакитного і золотистого королівських кольорів. На офіційних равканських полюваннях заборонялося використовувати вогнепальну зброю, та я помітила гвинтівки на спинах у кількох служників — лише на той випадок, якщо шляхетним господарям не вдасться впоратися зі своїми тваринами.

— Справжня вистава, — зауважила я, наближаючись до Мала. — Скільки потрібно людей, щоб загнати кількох вепрів?

Хлопець фиркнув.

— Це ще нічого. Інша група служників вирушила в путь ще до світанку, щоб улаштувати табір. Святі забороняють равканському принцові чекати на горнятко гарячого чаю.

Пролунав горн, і вершники почали шикуватися, цокаючи копитами і дзенькаючи стременами. Мал похитав головою і міцно смикнув попругу.

— Сподіваюся, той вепр буде глухий, — буркнув він.

Я роззирнулася серед мерехтливих форм і наполірованих до блиску черевиків.

— Напевно, мені слід вдягнути тебе у щось трохи… блискучіше.

— Саме тому павичі — не хижі птахи, — вишкірився трекер. Це була щира, відверта усмішка, перша за довгий час.

«Він радіє нагоді поїхати, — збагнула я. — Скаржиться на все, але це його тішить». Спробувала не сприймати це особисто.

— А ти схожий на великого коричневого шуліку? — перепитала я.

— Авжеж.

— Чи на відгодованого голуба?

— Зупинимося на шуліці.

Решта чоловіків уже сідали на коней, підводили їх до групи й рушали гравійною доріжкою.

— Їдьмо, Орецев, — гукнув Мала трекер із волоссям пісочного кольору.

Я раптом здалася собі незграбною, мало не шкірою відчула присутність людей навколо нас та їхніх пильних поглядів. Напевно, порушила якийсь протокол, прийшовши попрощатися.

— Гаразд, — озвалася, поплескавши бік коня, — розважайтеся. І спробуй нікого не застрелити.

— Зрозуміло. Постривай, нікого не застрелити?

Я усміхнулась, але вийшло трохи силувано.

Ми постояли ще мить, між нами напнулася тиша. Мені хотілося обійняти Мала, тицьнутися обличчям йому в шию і змусити пообіцяти, що повернеться неушкодженим. Але я цього не зробила. На хлопцевих вустах з’явилася жалібна усмішка. Він уклонився.

— Моя суверено, — сказав він.

Серце