Читати книгу - "Гордість і упередження і зомбі"

Незабаром містер Ґардінер знову написав містерові Беннету. У листі йшлося передовсім про те, що містер Вікгем постановив покинути військо:

Я хотів, щоб він полишив військо, щойно про його шлюб буде домовлено. Гадаю, Ви зі мною погодитеся, адже в своєму теперішньому стані він ледве чи здатен боротися із зомбі. Містер Вікгем збирається піти у священики, і серед його колишніх друзів знайшлися ті, хто радий його в цьому підтримати. Кажуть, його приймуть до спеціальної семінарії для калік на півночі Ірландії. Нам пощастило, що вона так далеко. Отже, все нібито складається якнайкраще, і, маю надію, серед чужих людей вони шануватимуться й намагатимуться зберегти своє добре ім’я. Я описав наші заміри полковникові Форстеру й попросив його заплатити кредиторам містера Вікгема у Брайтоні з тим, щоб я потім із ним розрахувався. Чи не завдали б Ви собі клопоту так само звернутися до його кредиторів у Меритоні (долучаю записаний із його слів список)? Він перелічив усі свої борги — і, сподіваюся, цього разу нас не ошукав. Місіс Ґардінер каже, що моя небога прагне з Вами побачитися, перш ніж вирушить до Ірландії. Вона в доброму здоров’ї і просить передати вітання Вам і її матінці.

Ваш, тощо тощо,

Е. ҐАРДІНЕР

Містер Беннет і його доньки погодилися з містером Ґардінером у тому, що від’їзд Вікгема з Англії буде найкращим виходом для всіх. Проте місіс

Беннет це не тішило. Їй було прикро, що Лідія оселиться на півночі саме тоді, коли вона сподівалася на втіху від її товариства. До того ж шкода було, що Лідія полишить вояків, які вже до неї звикли й дослухалися до її порад щодо найкращих способів знищувати живих мерців.

— Вона так приятелює з місіс Форстер, — скиглила мати, — дуже шкода відсилати її геть! Та й деякі тамтешні юнаки їй до вподоби.

Містер Беннет спершу навідруб відмовився востаннє прийняти доньку перед від’їздом на північ. Але Джейн і Елізабет вирішили, що заради почуттів і майбутнього сестри батьки мусять привітати Лідію, і розважливо та м’яко переконали батька запросити молодят у Лонґборн. Врешті він пристав на їхнє рішення. Мати тішилася, що зможе похизуватися заміжньою донькою перед сусідами, перш ніж та поїде у вигнання до Семінарії святого Лазаря в Кілкенні. Отже, з наступним листом до свояка містер Беннет дав їм дозвіл приїхати; вирішено було, що вони вирушать до Лонґборна, щойно закінчиться церемонія. Однак Елізабет здивувало, що на це пристав Вікгем у своєму прикрому нинішньому стані.

Розділ 51

НАСТАВ ДЕНЬ ВЕСІЛЛЯ. Джейн і Елізабет, мабуть, було більше шкода Лідії, аніж їй самій. По молодят послали екіпаж, що мав привезти їх до обіду. Старші міс Беннет зачаїли подих. Особливо хвилювалася Джейн, яка й уявити собі не могла, як це — побратися із калікою, що тебе зганьбив. Їй було моторошно від самої думки про те, яке жалюгідне життя чекає на її сестру.

Ось вони й прибули. Уся родина зібралася, щоб їх зустріти, у маленькій вітальні. Коли екіпаж підкотив до дверей, на обличчі місіс Беннет розквітла усмішка, її чоловік був похмурий, як грозова хмара, а доньки нервово переминалися.

Із передпокою до них долинув голос Лідії — а тоді двері розчахнулися, і вона забігла до кімнати. Мати ступила їй назустріч і рвучко пригорнула; потім вона з теплою усмішкою подала руку Вікгемові. Його внесли слуги — пристебнутого шкіряними пасами до переносного ліжка, від якого тхнуло сечею. Елізабет чекала найгіршого, але навіть її вразило його каліцтво. Обличчя в нього було розквітчане синцями, а підбиті очі ледве розплющувалися. Поламані ноги вигиналися під неприродними кутами, та й говорив він насилу.

— Милий Вікгем! — вигукнула місіс Беннет. — З вас буде такий добрий священик! І чудовий чоловік!

Вікгем відповів їй поштивим стогоном.

Містер Беннет зустрів їх не так люб’язно. Його лице посуворішало ще дужче, і він заледве розтулив вуста. А відчувши сморід від Вікгемового ліжка, помітно скривився. Елізабет теж стало бридко, навіть Джейн трохи сахнулася. А Лідія геть не змінилася — була все така ж нестримна, легковажна, усміхнена, гамірна і безстрашна. Вона вертілася між сестер, вимагаючи привітань, а коли вони нарешті розсілися — всі, крім Вікгема, якого поклали поряд із каміном, — вона радо роззирнулася, помітила якусь маленьку зміну в кімнаті і, розсміявшись, зауважила, що вже давно не була вдома.

Тем для балачок не бракувало. Молода дружина та її мати не могли наговоритися. Здавалося, вони були найщасливіші жінки на світі. Їхнє минуле не затьмарювала ні хмариночка болю, і Лідія радо згадувала теми, про які її сестри і словом не прохопилися б.

— Повірити не можу, що я поїхала три місяці тому! — вигукнула вона. — Мені здається, минуло якихось два тижні. Скільки ж усього сталося! Коли я їхала, то й не думала, що повернуся вже заміжня! Але гадала, що незле було б, якби так склалося.

Її батько підкотив під лоба очі. Джейн знітилася. Елізабет кинула на Лідію суворий погляд, але та ніколи не помічала того, що помічати не хотіла, й радісно вела далі:

— Ой, матінко, а сусіди вже знають, що я вийшла заміж? Може, хтось ще не чув. Дорогою ми зустріли Вільяма Ґолдінґа — зомбі саме перевернули його бричку й пожирали коней. Я хотіла дати йому знати, що вийшла заміж, опустила вікно, зняла рукавичку й поклала руку на раму, щоб він побачив обручку, а тоді вклонилася і всміхнулася. Він щось там іще горлав про те, що його син не може вибратися з брички, але, я певна, перстеника він побачив. Ото чуток буде!

Для Елізабет це було нестерпно. Вона схопилася, вибігла з кімнати й більше туди не поверталася, доки не почула, що родина перемістилася до їдальні. А тоді надійшла саме вчасно, щоб побачити, як Лідія наполегливо моститься по праву руку від матері, відтісняючи старшу сестру, і каже:

— Джейн, я займу твоє місце, а ти сядеш далі, адже я тепер заміжня жінка.

Ніхто вже й не сподівався, що з часом Лідія, пригноблена смородом сечі, стане стриманою. Її легковажність і бадьорість лише посилювалися. Вона хотіла навідати місіс Філліпс, Лукасів та решту сусідів, щоб почути, як усі називатимуть її «місіс Вікгем». Після обіду вона похвалилася перснем перед місіс