Читати книгу - "Таємний посол. Том 1"

— Спасибі тобі, друже! Пробач, що я спершу погано про тебе подумав… Так усе сьогодні переплелося: горе із радістю. Збожеволіти можна! — сказав розчулено Младен.

— Я хочу також сказати Сафар–беєві, — звернувся Арсен до аги, який поволі почав отямлюватися. — Златка — твоя сестра… Це Адіке.

Сафар–бей зблід ще дужче.

— Що? Ти жартуєш!

— Я не жартую. Адіке — твоя сестра… Найкраще знає про це Гамід.

— Гамід? А він при чому?

— Це він розлучив тебе з батьками і сестрою. Викрав вас маленькими і вивіз у Туреччину. Тебе помістив на виховання у яничарський корпус аджем–огланів[94], а Златку завіз до себе в Аксу… Хіба ти не пригадуєш цих кімнат, у яких провів раннє дитинство? Оглянься навкруги — тут ти зростав разом із Златкою…

— Отже… ти викрав і Адіке? А хто ж такий Якуб?

— Я не викрав, а визволив Златку… А Якуб… Це довга історія. Зараз ніколи, та й не мені розповідати її.

Сафар–бей важко опустився на стілець, охопив голову руками і безтямно втупився поглядом у протилежний куток.

— Розповідайте! — простогнав він, не дивлячись ні на кого. — Все хочу знати: хто я і чому так трапилося зі мною…

Він не змінив пози: як сів — так і закляк.

Воєвода переглянувся з дружиною, ніби домовляючись, хто повинен розповідати, нерішуче кашлянув. Видно було, що зустріч з сином більше збентежила і вразила його, ніж порадувала. Не такою уявляв її собі старий воєвода, ох, не такою! Не міг і досі збагнути страшної істини, що Сафар–бей, найлютіший ворог гайдуків, — його син… Не хотілося вірити! Але ж сумніву не може бути. Такий знайомий шрам на руці… А очі? Це ж Анчині очі… А крутий чистий лоб і ніс з горбинкою — це від нього, від батька!.. Син, безперечно… Усе їхнє, рідне… Одне чуже — серце!..

Воєвода важко зітхнув і почав розповідати. Здалеку. З того дня, коли Ненко з’явився на світ…

Сафар–бей не перебивав, не перепитував. Сидів мовчки, нахиливши голову. І важко було зрозуміти, які думи борознять його душу. Лише коли почув про підступну подвійну зраду Гаміда, про викрадення воєводиних дітей, ще нижче опустив плечі, а руками вп’явся в бильця ліжка.

— Тепер мені все зрозуміло… — сказав глухо, з болем. — Але досить спогадів. Я чую, хтось сюди іде. Це, напевно, посланець від Гаміда… Що ж робити з вами?

За дверима почувся шум голосів: «Де ж бюлюк–баша? Де Сафар–бей?»

Арсен розчинив двері. В залі товпилося кілька яничарів. Побачивши агу, вони радісно вклонилися, заґелґотали:

— Слава Аллаху, перемога! Нас прислав Гамід–бей!

— Взято в полон кілька десятків гайдуків!

— Багатьох порубано!

Сафар–бей підняв руку. Галас стих.

— А де ж сам Гамід–ага?

— Він не зможе прибути. Поранений. Його повезли до Сливена…

— Умгу. — Сафар–бей замислився. — Гаразд. Ідіть… Або ні, чекайте! Візьміть оцього гайдука в яничарському одязі! — Він показав на Арсена. — Але обережно: у нього зброя!

Яничари вмить оточили козака, схопили за руки.

— Сафар–бею, це ж підло! — вигукнув вражений Арсен.

Ага не відповів на його слова.

— Відведіть його до полонених! Посильте варту! Я незабаром прийду…

Арсена вивели. Сафар–бей залишився наодинці з батьками. Ті пригнічено мовчали.

— Ну от, — промовив тихо, — ми самі, і можемо тепер поговорити відверто… Напевно, я повинен вам вірити, що я ваш син. Але мушу вас розчарувати: особливої радості від цього не відчуваю… Все життя я розшукував своїх рідних, хотів зустрітися з ними. Та, мабуть, я дуже прогнівив Аллаха, що він насміявся з мене! Хіба ж це не глум — бути сином гайдуцького воєводи!

— Ненко! — вигукнув Младен. — Опам’ятайся! Гайдуки — такі ж вояки, як і ти, але вони борються за волю свого народу, а ти пригнічуєш його! Це не твоя вина, звичайно! Тебе насильно потурчили, зробили яничаром…

— Я дякую за це Аллахові! — гордовито перебив його Сафар–бей. — І горджуся тим, що я яничарський чорбаджія! Така честь випадає не кожному!

Воєвода замовк і з жалем похитав головою. Бліда, мов полотно, Анка простягла до сина руки:

— Ненко! Синку! Невже ми вдруге втратимо тебе?

— Краще б ви не знаходили мене!

Ці слова хльоснули матір, мов батіг. Руки опустились, і вона враз зів’яла, знітилася. В очах заблищали сльози.

— Нелюд! — тихе слово впало, мов камінь.

Сафар–бей стрепенувся:

— Ні, я не нелюд! І щоб довести це, я врятую вам життя. Хоча мені це, мабуть, дорого обійдеться… Звідси є потайний вихід?

Батьки мовчали.

— Мусить бути. В подібних місцях завжди роблять потайний хід на випадок облоги.

— Ми вийдемо звідси тільки тоді, коли з нами вийде і козак Звенигора, — сказав воєвода.

— Він не вийде разом з вами! — рішуче відповів Сафар–бей. — Він мені потрібен. Але я обіцяю і йому зберегти життя! Де хід?

Воєвода відтягнув ліжко, підняв за кільце дерев’яну ляду. Внизу зяяв чорний отвір.

Сафар–бей сумно посміхнувся:

— Лізьте!

Анка спустилася першою. За нею поспішив Младен. Уже стоячи на східцях, так що над підлогою здіймалась тільки його голова, він глянув на Сафар–бея якимось затуманеним через сльозу поглядом, схопив агу за коліна і притисся до них щокою.

— Прости мені, сину, що не догледів тебе і Златку! Я сам винен, що втратив вас. Сам… Бо не розгадав до кінця підступного задуму собаки Гаміда… Прощай!

Він швидко зник у темряві.

Сафар–бей довго стояв над лазом. Потім мовчки нагнувся, насунув ляду і поставив на місце ліжко. З болючим стогоном, схожим на ридання, опустився на нього і схилив голову на бильце.

«О Аллах! — простогнав глухо. — За віщо ти покарав мене сьогодні? Навіщо розбив моє серце і поселив у ньому змію терзань, болю і сумнівів?.. Чим завинив я перед тобою, о всемогутній, що ти відібрав у мене чисте сумління і душевну рівновагу?.. Я відчуваю, як пекельний вогонь пожирає мою душу і палить нутрощі!.. Аллах екбер, я намагаюся бути твердим і холодним, мов камінь, — тому й відштовхнув од себе людей, які щиро хотіли прийняти мене в свої серця… Прости мене, о Аллах, — я все це роблю в ім’я твоєї могутності і слави!.. Я — твій раб, я — твій син. Навчи мене, як стати мудрим, і захисти від підступних зазіхань шайтана на мою душу!»

Він бився головою об тверде бильце тисового ліжка, піднімав до неба руки і гаряче шепотів молитви й прокльони. А в його