Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

Полонених тримали всю ніч у полі, а на ранок розділили: поранених, тербати і військових передали Червоному Хресту, а «Донбас», близько ста п’ятдесяти чоловік – віддали «денеерівцям».

Так закінчився штурм Іловайська, точніше, так закінчилися основні бойові дії.

По поверненню в Київ батько отримав третю ступінь інвалідності. Але приховує це і продовжує воювати в іншому військовому підрозділі. І справа тут не тільки в патріотизмі, хоча і в ньому також, а в тому, що ми не маємо вибору. Всі наші речі, навіть шкарпетки, залишилися в Донецьку. А разом зі шкарпетками там залишилося все наше попереднє життя: наша квартира залишилася в Донецьку, наші машини залишились в Донецьку, наші комп’ютери залишились в Донецьку. В нашій квартирі разом із моєю мамою живе тепер сепаратист, мама з ним познайомилася на мітингу, своїми безумними очима він нагадує їй Губарєва, а хижою підступною манерою говорити – Путіна. Нашою машиною він об’їжджає свої блокпости, він лежить на нашому дивані й дивиться на нашій великій плазмі «Росію-24» і «Лайфньюс» – хоча б щось у нього є там своє. Він солодко позіхає і думає, щоб ще у кого віджати завтра. Я навіть не знаю, він місцевий чи заїжджий, та мені й байдуже, якщо чесно. Я його ненавиджу, він відібрав у мене маму, віджав, як якесь авто, відібрав дім, школу, підручники, моє місто, яке вже ніколи не стане таким, яким ми його знали.

Маму я дуже люблю, але не розумію. Я не розумію не те, що вона покинула батька – це якраз можна пояснити, іноді люди розлучаються. Я не розумію, як можна було викинути все своє життя, всі свої тридцять сім років на це ганебне сміттєзвалище? Заради чого? Заради «русского міра», про який вона до весни 2014 року навіть нічого і не чула?

Ми з батьком знімаємо однокімнатну квартиру в Житомирі. На днях він знову збирається на війну. А я збираюся в нову школу. Я буду жити тут. Це головне, про що я хотів вам сказати».

Записки старшини Романа

Мы ехали туда с потехами

И снимали про это кино.

А когда возвращались назад,

Просто тихонько смотрели в окно.

Нашу батальйонно-тактичну групу сформували швидко, протягом тижня. Були отримані всі матеріальні засоби, починаючи від нижньої білизни і закінчуючи сухим пайком на дві доби. Були отримані боєприпаси. Жодного недоліку. Багато що привезли волонтери: медикаменти, предмети гігієни і так далі.

Двадцять третього серпня наша колона вийшла на станцію завантаження «Коробочкіно». Завантажувалися ми до ночі. Куди їдемо, яке наше бойове завдання, ми не знали, не знав про це і наш командир. Після завантаження близько 22.00 ми зайняли плацкартні місця у вагонах, які простояли на станції до ранку.

Вранці 24 серпня наш ешелон рушив у бік міста Харків. Проїжджаючи через Харківську і Дніпропетровську області, ми прибули на станцію розвантаження в Дніпропетровську область близько другої години ночі, розвантажилися швидко і до ранку ночували у машинах, вранці розташувалися в колону і поїхали. Куди і навіщо їхали, ми не знали. Одразу кілометрів через 8 – 10 зламався перший бетеер, колона зупинилася, і ми чекали ремонтників, потім бетеер зачепили і потягли назад, а ми поїхали далі. Коли ми проїжджали Дніпропетровською областю, нас зустрічали місцеві мешканці з прапорами України і посмішками.

Наша батарея йшла у кінці колони, я був заключним на авто «урал» з боєприпасами. Багато машин ламалися, але нікого не кидали – брали троси і тягли за собою. Вийшли з ладу і наших два «газ-66» з боєприпасами. Одного зачепив я «Уралом», а другого потяг бетеер управління, теж наша батарея. Ось так і їхали – дуже часто колона зупинялася, дуже розтяглася, передні чекали, поки підтягнуться задні.

Коли закінчилася Дніпропетровська область і почалася Донецька, людей вже не було видно, хоча і руйнувань не було, ночували в посадці, потім доїхали до Степного. В цьому селищі був перший передих, там удалося відремонтувати один із «газ-66». Там стояли саушки і «гради». Простояли там години 3–4, після чого отримали сухпайок і рушили далі.

Перший раз нас обстріляли після того, як ми проїхали с. Богданівка. Людей не було, всі сиділи в будинках або дома були порожні. Виїхали за село, зупинилися. Назустріч нам їхали військові машини, на них солдати нас вітали, але вони їхали якісь злякані, сумні… Тоді ми цьому не надали значення.

Ми стояли. Праворуч, низько-низько над посадкою пролетіли три вертольоти. Вони зробили коло і відлетіли. Ми були горді, що нас супроводжує авіація. Колона рушила далі, біля посадки, що розділяє поля з соняшником, стояв комбайн, на його бункері сиділи чоловіки в штатському. Раптом попереду колони почулися кулеметні черги, одразу колона пішла праворуч по полю з соняшниками, ми поїхали назад. Танкісти на танках пролітали, торуючи дорогу і відстрілюючись кудись із кулемета.

Зупинилися ми в Богданівці, почали знову збирати колону. За годину зібралися, знову поїхали. З’їхали з траси і поїхали полем. Що об’їжджали – не знаю, але після поля знову заїхали на трасу і поїхали далі різними дорогами. Хто полем (там була кукурудза), хто асфальтом.

27 серпня ми зібралися в Старобешевому. Виїхали колоною, біля роздоріжжя поїхали ліворуч від Маріупольської траси, і знову з боку Маріуполя (до нього 82 км на вказівнику) почулися кулеметні та автоматні постріли. Вся колона почала стріляти з вікон техніки в поле, туди ж полетіли і гранати. Страху не було, була якась ейфорія, відчуття гордості, що ми тут.

Попереду стояла емтеошка і перекривала дорогу, вказуючи повернути ліворуч, там, через триста метрів усі стали. В бетеері були простріляні колеса, їх стали міняти. Ми всією батареєю обговорювали все, заряджали патрони в порожні магазини.

Далі повинні були їхати в Новомихайлівку начебто… Але точно ніхто не знав. І знову поїхали. Ми не знали, що до кордону з Росією залишалося 18–16 км.

Колона проїхала кілометр, по посадках ми просувалися далі. І тут почули попереду колони розриви міни з міномета. Колона розпалася на декілька частин. Частина рвонула вперед, частина – назад, ми були в середині і тому розвернулися по соняшниках і поїхали за танком (знову) праворуч. Там були бетеери,