Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

– А що треба!

– Та годі тобі – Дикий намагався прибрати мої руки від своїх очей.

Я опустила погляд на свою сорочку і зрозуміла, що від мого швидкого випаду прикрити драконові очі, плюс розірвана сорочка дорівнює, що вона сповзла мені до талії!! От, трясця!! 

Дракон потягнув мої руки донизу, прибираючи їх зі своїх очей.

– Ні! Навіть не думай! – і закрила йому очі ще дужче, а дзуськи тобі! Я не дозволю зараз відкрити тобі, хоч одне око!

– Та припини вже, поводишся як мале дитя – невдоволено пробурчав і в його голосі відчувалися легка смішка. 

От, гівнюк лускатий! І це я поводжуся як мале дитя? На себе б глянув! Увесь день капризував як п'ятирічний, і тепер він називає мене малим дитям!

– Не дивися, заплющ очі!

– Та я й так нічого не бачу, ти ж мені їх закрила.

– От і добре!

І як мені тепер звідси вилізти!? Він ж зараз, як приберу руки розплющить очі, а рушник звідси лежить далеко! Я пильно вдивлялася в безсоромне обличчя дракона, у якого ледве смикалися кутики губ в кривій посмішці.

– Невже ти соромишся? – промуркотів хрипко наче кіт, і обхоплює своїми величезними долонями мене за талію з обох боків.

Та що з цим драконом не так! Спочатку вовком на мене дивиться й звинувачує в усіх можливих гріхах, а зараз муркоче як ситий кіт. 

– І нічого я не соромлюся! – (брехня) ще й як соромлюся! Ну я ж, не скажу йому про це прямо.

– Оу, серйозно? А я думав що ти засоромилася. Хм-м, тоді тим паче можеш спокійно відпусти мої очі. Чи все ж таки соромишся?

Це що! Він дражниться зараз зі мною! Ах ти ж, зараза луската!

– А от і ні! – знов брехня. 

– Тоді прибери руки – муркоче він далі. Погладжуючи довгими пальцями на талії мою шкіру, цим самим розганяючи мою кров ще швидше.

– Не приберу. І взагалі, це не ввічливо дивитися на когось поки він у ванній!

– Отже, ти все-таки соромишся – робить дракон свій висновок – тоді судячи з твоїх слів, дивитися на когось у ванній, це не ввічливо. Але ж ти, зараз дивишся на мене – з насмішкою констатує і його усмішка розтягується ще ширше. 

– Я на тебе не дивлюся! – (знову брехня) ще й як дивлюсь! До речі, йому усмішка куди краще личить, чим коли він ходить увесь час з кислою міною. З нею, я б сказала, він ніби набрався кольорів і життя, виглядає не таким сумним.

Я навіть на хвильку замилувалася його усмішкою, яка з кожною хвилиною ставала все ширшою.

– І чому ти смієшся?

– Хм-м – задумливо протягнув – значить все-таки дивися.

– Та припини вже! Яка тобі різниця, дивлюся я на тебе, чи ні!

– Але ж ти мене зараз розглядаєш, то чому мені не можна розглянути тебе – останні слова Дикий, промовив глибоким гортанним шепотом.

Мене на хвилин п’ять вибило з реальності від такого, ніколи не думала що такі прямі слова можуть звучати настільки хвилююче.

– Гей, Хмаринко? Ти чого затихла?

Як він мене тільки що назвав “Хмаринка?” Боже, за цей час, він і кличку встиг мені придумати!

– Моє ім'я Марі… кхим.., Маргарита! – от дурепа! Скільки разів треба повторювати, щоб запам’ятати, що я вже не Марія, а Маргарита.

Його обличчя, на секунду жорсткішає і знову стає м’яким.

– А мені здається що крихітна Хмаринка, тобі краще підходить – промовляв Дикий, розтягуючи кожну букву.

– Відпусти мене, я хочу переодягтися.

– Відпустити? – здавалося дракон запитав радше самого себе, чи варто це робити.

– Так. І поки не забула. НЕ СМІЙ, РОЗПЛЮЩУВАТИ ОЧІ, ПОКИ Я НЕ СКАЖУ ЩО МОЖНА ЦЕ ЗРОБИТИ! Зрозумів!

– Добре, як скажете моя пані крихітна Хмаринко.

– І не називай мене так! 

Я і досі вагалася в тому, чи він і дійсно дотримає слово.

– Ну так що, ви збираєтеся вилізти з ванни, чи й досі боїтеся що я можу щось побачити? Обіцяю, доки не почую дозволу, не розплющу очі.

Ну добре, зроблю все швидко. Повільно забираю руки від очей дракона й пильно стежу, чи він не підглядає. І бігцем мчу до маленького стільця, на якому лежали рушники, скидаю з себе мокру сорочку, хапаю одне з рушників й обмотую навколо себе, і ховаюся за дерев’яною ширмою для переодягання.

– Все, можеш розплющити очі.

У ванній сплеснула вода й незабаром по підлозі почулися важкі кроки, які зупинилися біля ширми.

– Знову ховаєшся.

– Я не ховаюся. 

За ширми почулося веселе хмикання й шурхотіння.

– Ось, тримай – Дикий протягує мені руку з білим халатом.

Я хапаю халат й надягаю його поверх рушника, щільно закутуючись. Вийшовши за ширми, я натрапляю на свердлячий погляд від дракона. Він стояв весь в мокрому одязі, який обліпив його як друга шкіра, особливо біла сорочка яка не приховувала жоден його м’яз рук, грудей і живота, ще трошки і слинку пускати на цю красу, буду я.

Обсмикнувши себе, щоб не так відверто розглядати дракона, я підвела погляд на його обличчя і зараз воно різнилося від того що було декілька хвилин тому. Риси обличчя посерйознішали, а очі знову стали як у кішки з вертикальними зіницями.

І що на цей раз він собі надумав? Незручна мовчанка тривала доволі довго і увесь час, він свердлив мене поглядом. 

– Тобі треба переодягнутися в сухий одяг – видавила я з себе хоч щось, аби тільки не мовчати – Я піду покличу когось, щоб принесли тобі сухий одяг – І я поспішила втекти від цих пронизливих очей, які здавалося бачили мене наскрізь.

Але моя маленька втеча закінчується в ту ж мить, коли дракон хапає мене за руку, не даючи мені піти. Й розвертає мене до себе, змушуючи глянути йому в очі.

– Що таке? – напружено запитую.

– Звідки в тебе ті шрами на спині? – промовив залізним тоном в якому відчувалася злість, але не до мене.

Я опустила погляд донизу, і як мені йому пояснити звідки взялися ті шрами. Я ж не знаю точно що саме тоді відбувалося, а лише те що було написано в книзі.

– Я зараз не хочу про це говорити.