Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

— Через страх? Безвихідь?

— Точно… Саме так.

– І я хочу, щоб усі це розуміли!

Гнівливий сестрин погляд та несподівані веселі іскри в її очах примусили Джеймса замовкнути — розумів, що зараз із нею краще не жартувати.

— В усіх документах, в усіх ваших бюрократичних паперах так і пиши: «Лінія Джона Ґолта».

— Що ж, це твоя лінія, — зітхнув він.

– Їй-богу, моя!

Джеймс здивовано подивився на сестру. Відкинувши всі манери, що личать віце-президенту, Даґні блаженно опустилася до рівня роботяг-шляховиків.

— До речі, щодо паперів та юридичного боку справи, — мовив він, — у нас можуть виникнути певні труднощі. Доведеться звернутися по дозвіл…

Даґні рвучко обернулася до нього. Певна частка колишнього ентузіазму ще ясніла на її обличчі. Проте радості там уже не було, вона не всміхалася. Дивно, але її лице незбагненно втратило вишуканість. Джеймс подумав, що не хоче ще коли-небудь побачити цей вираз.

— Слухай сюди, Джиме, — сказала Даґні; такої інтонації він досі ніколи і ні в кого не чув. — Є одна річ, що ти мусиш виконувати її, як свою частину угоди, тому ретельно за цим стеж: на гарматний постріл не підпускай до мене своїх вашингтонських приятелів. Подбай, щоб вони давали мені всі потрібні дозволи, акти, довідки та решту паперового мотлоху, що його вимагає їхнє законодавство. І не дозволяй їм бодай спробувати мене зупинити. Якщо вони хоча б наважаться… Джиме, подейкують, що наш пращур, Нат Таґґарт, убив політикана, який спробував був не дати йому дозволу, якого він начебто не мав права вимагати. Хтозна, чи так воно було насправді. Але кажу тобі відверто: якщо він це таки зробив, я цілком розумію його почуття. А якщо він і не згрішив, то щоб виправдати родинну легенду, я цілком здатна зробити це за нього. Я не жартую, Джиме.

Франциско д’Анконія сидів навпроти неї. Обличчя його не видавало жодних емоцій. Він мав незворушний вигляд і тоді, коли Даґні чітко і по-діловому безбарвно пояснила йому мету і завдання своєї залізничної компанії. Франциско мовчки усе вислухав.

Вона ще ніколи не бачила його таким спустошеним; на обличчі не було ні глуму, ні здивування, ні заперечення; здавалося, все, що відбувається навколо, не має до нього жоднісінького стосунку. Втім, Франциско дивився на неї зацікавлено; вочевидь, він помічав більше, ніж їй здавалося.

— Франциско, я запросила тебе, бо хотіла поговорити в своєму кабінеті. Ти тут уперше. А колись він міг би бути важливий для тебе.

Франциско неквапно обвів поглядом кімнату. На стінах висіло три речі: мапа гілок «Таґґарт Трансконтиненталь», оригінал олівцевого портрета Ната Таґґарта, що став моделлю для статуї, і великий яскравий залізничний календар-щорічник із зображеннями станцій мережі Таґґартів; точнісінько такий висів колись над її першим робочим столом у Рокдейлі.

Франциско підвівся і стиха мовив:

— Даґні, заради тебе самої і… — на мить він нерішуче завмер, — і в ім’я жалості, яку ти, можливо, ще почуваєш до мене, не проси того, що ти збираєшся попросити. Не варто. Дозволь, я піду просто зараз.

Даґні не чекала таке почути, фраза була геть нехарактерна для нього. Після короткої паузи вона сказала:

— Чому так?

— Я не можу тобі відповісти. Я не можу відповідати на жодні запитання. Ось чому тобі краще взагалі нічого не казати.

— Ти знаєш, що я збиралася в тебе просити?

— Так.

Вона подивилася на нього з таким красномовним відчайдушним здивуванням, що він додав.

— А ще я знаю, що відмовлю тобі.

— Чому?

Безрадісно усміхнувшись, він розвів руками, ніби показуючи, що саме цього він чекав і намагався уникнути.

Вона стиха мовила:

– І все-таки, Франциско, я мушу спробувати. Це мій обов’язок. Маю до тебе прохання. Сам вирішуй, як поставитися до моїх слів. Принаймні, тоді я знатиму, що спробувала все.

Не сідаючи, від легенько кивнув головою, показуючи, що згоден:

— Якщо тобі це допоможе, слухаю.

— Мені потрібно п’ятнадцять мільйонів доларів, щоб закінчити лінію «Ріо-Норте». Сім мільйонів я отримала, заставивши свої акції компанії «Таґґарт…». Більше зібрати не можу. Я видам облігації від імені своєї нової компанії. Я хочу попросити, щоб ти їх купив.

Він промовчав.

— Франциско, я стала прохачкою, я прошу в тебе грошей. Я завжди вважала, що в бізнесі просити не годиться. Завжди вважала, що все залежить від якості того, що ти пропонуєш, і віддавала гроші лише за те, чого вони були варті. Згідно з усіма об’єктивними показниками, лінія «Ріо-Норте» має стати найприбутковішою залізницею країни. Згідно з усіма знаними стандартами, кращого капіталовкладення годі знайти. Саме в цьому моє прокляття. Я не можу зібрати грошей, запропонувавши людям вдале вкладення капіталу: вони відкинуть його лише тому, що це вкладення занадто вдале. Жоден банк не купить облігацій моєї компанії. Але нічого іншого я не можу запропонувати. Залишається лише просити.

Даґні промовила це, карбуючи кожне слово, і чекала на відповідь. Франциско мовчав.

— Я розумію, що й ти не можеш мені нічого запропонувати, — зітхнула вона. — Я не можу пропонувати тобі інвестувати капітал. Ти не потребуєш грошей. Промислові проекти давно перестали тебе цікавити. Тому я не подаватиму це, як чесну угоду. Вважай, що я жебраю… — набравши у груди повітря, Даґні додала: — Дай мені ці гроші як милостиню, просто тому, що ти можеш це зробити.

— Не роби цього, — промовив він тихо. Даґні не могла зрозуміти, що зумовило цей дивний тон — біль чи гнів; Франциско не дивився на неї.

— Франциско, ти даси мені грошей?

— Ні.

За мить вона сказала:

— Я покликала тебе не тому, що розраховувала на згоду, а тому, що лише ти здатен мене зрозуміти. Ось я і спробувала, — її голос лунав тихіше і тихіше, так, наче вона дедалі дужче намагалася приховати власні почуття. — Розумієш, я не можу повірити, що тебе вже немає… бо знаю, що ти досі здатен мене чути. Стиль твого життя суперечливий. Але вчинки — ні. Навіть те, як ти розмовляєш… Я змушена була спробувати. Але я не можу більше силкуватися, намагаючись тебе зрозуміти.

— Я тобі натякну. Суперечностей немає. Якщо ти вбачаєш у чомусь протиріччя, перевір вихідні дані. І ти знайдеш десь помилку.

— Франциско, — прошепотіла вона, — чому ти так і не розповів мені, що з тобою скоїлося?

— Бо зараз правда мордуватиме тебе дужче за сумніви.

— Невже так усе жахливо?

— А на це запитання ти маєш відповісти сама.

Вона похитала головою:

— Я не знаю, що тобі запропонувати. Я більше не розумію, що для тебе є цінним. Хіба ти не розумієш, що навіть канюка повинен дати тобі щось навзаєм, мусить пояснити, чому ти маєш йому допомагати?.. Колись я вважала, що успіх важливий для тебе. Успіх у бізнесі. Пам’ятаєш, як ми