Читати книгу - "Дотик"

У Александра аж у роті пересохло; він облизав губи і спробував надати своєму обличчю якщо не байдужого, то хоча б нестурбованого вигляду.

— А котра зараз година? — спитав він.

Це була гра: він навчив Нелл розуміти, що показують стрілки старого дідового годинника, який «жив» у кутку його бібліотеки. Мала ніколи не помилялася, не помилилася вона й зараз.

— Шоста, татку. Крильце Метелика невдовзі зайде за мною, — захихикала вона, — а мене нема!

— А ти її сама знайди! От вона здивується! — мовив Александр, обережно опускаючи доньку на підлогу. — Якщо вже шоста, мені треба буде знайти твою маму. За годину прийде на вечерю тітонька Рубі.

— Як же ж мені хочеться не спати, а бути з вами! Я люблю тітоньку Рубі майже так сильно, як і Крильце Метелика.

— Значить, більше, ніж маму? І більше, ніж мене?

— Ні, ні, зовсім ні! — викрутилася мала. — Це все відносно, тату, і ти це знаєш.

— Усе, біжи геть, мала хитрюго, — тихенько підштовхнув її батько і засміявся.

Перед тим як розшукати Елізабет, Александр сходив до дитячої кімнати, куди Нелл так і не повернулася після народження Анни, бо леді Вайлер сказала, що гамірливе дитинча буде заважати ретельному догляду за передчасно народженою дівчинкою. Крильце Метелика тримала Нелл у себе, але останнім часом дівчинка стала наполягати, щоб кімнату віддали повністю їй.

Раптом до Александра дійшло, що Джейд майже не виходила з дитячої кімнати ані вдень, ані вночі і що догляд за Елізабет вона переклала виключно на Перлину та Шовкову Квітку; себе ж вона повністю присвятила маленькій Анні. «Дивно все це і непояснимо, — подумав він. — Який же батько поглинеться інтересом до своєї малої дитини, навіть якщо він — її рідний батько? Особливо коли ця дитина — іще одна дівчинка?» Нелл була не така: бадьора, розумна, допитлива, ділова, настирлива. Нелл не дасть йому ігнорувати її існування і ніколи не давала відтоді, як народилася. А натомість Анну не було ані видно, ані чутно. І завжди знаходилася якась відмовка, щоб не пускати його до дитячої кімнати подивитися на свою молодшу доньку.

Але сьогодні він не постукав у двері, не спитався дозволу в Джейд; він просто взяв і увійшов. Джейд сиділа з Анною на колінах, однією рукою підтримуючи малу за спинку, а другою чимось годувала її з ложечки. Джейд аж підстрибнула від несподіванки і ошелешено уставилася на Александра.

— Містере Кінрос! — схвильовано мовила вона. — Містере Кінрос, вам не можна зараз до Анни, я її годую.

Замість відповіді він підійшов до дерев’яного кухонного стільця, взяв його за спинку і поставив перед дитиною та нянькою. А потім усівся на нього з кам’яним виразом на обличчі.

— Дай мені дитину, Джейд.

— Я не можу, містере Кінрос! У неї фартушок увесь заляпаний, і вона вас вимаже!

— Невелика біда, якщо вимаже. Мені не звикати. Дай її мені, Джейд. Негайно.

Передати дитину до його рук було нелегко: схожа на ганчіркову ляльку, Анна не могла тримати голівку, але нарешті Александр узяв її на руки. Позбавлена дитини, Джейд стояла і тремтіла, і її вишукано гарні риси обличчя завмерли маскою жаху.

Уперше Александр дістав змогу добре придивитися до своєї молодшої доньки — і відразу ж помітив, що Нелл таки мала рацію, незважаючи на те що у свої десять місяців Анна була гарнішою дитинкою, аніж свого часу Нелл, — пухкенькою та добре доглянутою. Чорне волоссячко, чорні вії та бровенята, сіро-блакитні оченята, які не сходилися в одній точці, чи, принаймні, здавалося, що не сходилися. Вочевидь, якісь розумові процеси все ж відбувалися в її голові, бо мала збагнула, що руки, які її тримають, — чужі, і коліно, на якому вона сидить, — також чуже. Вона завовтузилася в його невмілих обіймах, замахала рученятами і тихенько заскімлила.

— Дякую, Джейд, можеш забрати її, — мовив Александр, не проминувши помітити, як швидко Анна зреагувала на зміну обстановки: щойно китаянка взяла її на руки, вона враз замовкла і розкрила ротик, чекаючи нової порції кашки.

— Скажи мені правду, Джейд, — тихо мовив Александр. — Ти давно помітила, що в Анни не все гаразд із розумовим розвитком?

Сльози нестримним потоком покотилися по щоках китаянки.

— Майже відразу, містере Кінрос, — мовила вона, ридаючи. — І Бідді Келлі це відразу ж помітила. І місіс Самерс. Як же ж сміялися вони з неї у кухні! Але я витягнула свій кинджал і сказала, що горлянки їм поперерізаю, якщо вони хоч слово лихе скажуть про Анну в місті.

— І вона повірили твоїй погрозі?

— О, так. Вона зрозуміли: якщо я сказала, значить, зроблю. Я ж китайський нехристь.

— А що вміє Анна?

— Вона поліпшилася останнім часом, чесно, містере Кінрос! Але на все потрібен час, багато часу. Вона вже вміє їсти з ложечки — бачите? Це — нелегко, але вона здатна вчитися. Я поговорила з Хунь Чі в медичній крамниці, і він показав мені, які вправи потрібно робити на шиї, щоб Анна зрештою змогла тримати голову. — Китаянка притиснулася щокою до голівки з чорними кучерями. — Я так люблю доглядати за Анною, сер, клянуся! Анна — моя дитина, і я нікому її не віддам — ані Перлині, ані Крильцю Метелика. Благаю вас, не забирайте її у мене! — І Джейд знову розридалася.

Ураз відчувши себе старим, Александр насилу звівся на ноги і погладив китаянку по голові.

— Не турбуйся за це, люба моя. Я не заберу в тебе Анну. Хіба ж можна так віддячувати за твою відданість? Ти маєш рацію, Джейд: Анна — твоя дитина.

З дитячої кімнати Александр вирушив коротким маршем сходів до кімнат Елізабет, де він не був відтоді, як вона змогла вставати після народження Анни. Він помітив, що обстановка там змінилася. Колись там були меблі, дібрані ним так, щоб нагадувати його резиденцію в сіднейському готелі, але тепер усе змінилося у відповідності до вподобань Елізабет — менше позолоти, менше дзеркал, ситець замість парчі, і все це — синє, синє, синє. Цей колір Рубі називала похмурим.

«Що ж це зі мною сталося, що я, господар цього будинку, так і не знав про те,