Читати книгу - "Місто біля моря"

чекають на людину, яка б прийшла до них і, відкривши їх, допомогла суспільству. Глянь на ці будиночки, що перед нами. Пізнай спосіб їх збудування, поворуши мозком: а чи не можна будувати краще, практичніше, вигідніше, ніж будували наші діди, будувати так, щоб сонце гостювало в цих будиночках цілий день? Хіба це не завдання, якому варто віддати все життя? Або, скажімо, перенесемося з тобою в думці на берег моря. Як ми ще мало його знаємо! Рибку нашу, азовську, і досі ще по-стародавньому волокушами ловлять, але десь-то уже є електричний лов. Або інше завдання: спіймати енергію прибою, поставити на службу соціалізму! Хіба це це казка, яку можна зробити дійсністю? А тут щовечора десятки людей — перед якими можливе отаке цікаве майбутнє! — по кілька годин зряду, як найняті, дригають, ногами. Ганьба!

— Так треба це неподобство припинити!

— Бачиш, Манджура, одного разу, я вже пробував розпочати боротьбу з цією мадам, але дехто з ортодоксів на мене зашикав: «Дрібницями займаєшся, мовляв, Толю! Нам, мовляв, треба проблеми вирішувати, а ти причепився до танцюльки». А це ж зовсім не дрібниця. Якщо мадам Рогаль-Піонтковська і дасть дуба в один чудовий день, з впливом її будемо ще довго боротися… Оця, в матросці, — скромна і дуже тямуща дівчина. Одного разу в бібліотеці я заглянув у її абонемент і дивом дивувався, скільки книжок вона прочитала. А потім затягли її подружки на оці шимі та фокстроти раз-вдруге, і на очах змінюватися стала. Спершу чубок собі завела модний, потім брови вищипала якимись неймовірними зигзагами, а згодом і перехрестилась.

— У церкві? Комсомолка?!

— До церкви поки що справа не дійшла, — сказав Головацький, — домашнім способом перехрест зробила. Набридло, бачиш, їй скромне ім’я «Ольга», назвала себе «Марлен». Ну, а подружкам тільки подавай! Вони самі такі: учора ще були Варвари, Даші, Каті, а як заглянули до Рогаль-Піонтковської — перехрестились на закордонний лад: Неллі, Марго, Лізетти. В слюсарно-складальному навіть одна Беатріче об’явилась — Яв доха у минулому…

— Скажи… а Анжеліка — теж закордонне ім’я? — запитав я мимохіть.

— Ти про доньку головного інженера? Теж перехрест. Правда, скромніший. За метрикою — Ангеліна. Лише дві літери змінила.

— А хлопці-перехрести є?

— Трапляються. В транспортному цеху, наприклад, працює візником якийсь Мишко Осауленко. Позаминулого року він зробив дурницю — сколовся весь у одного безробітного морячка. Живого місця на тілі не лишилось. Усе в татуїровках: якорі, русалки, мавпи, Ісаакіївський собор, а на спині йому зобразили банановий гай на Гавайських островах. Замалим зараження крові не схопив від цих наколів. Їздив на битюгах забинтований, поки не звалився. А потім проклинав себе на чому світ стоїть. Вийде на пляж загоряти — а навколо нього натовп збирається що це, мовляв, за оригінал такий розрисований? Люди приїжджі думали, що Мишко — старий морський вовк, а він далі Білоріченської коси не відпливав, та й то в тиху погоду, бо його море закачує. Довелося йому, сердешному, ходити купатися за Матроську слобідку — далі від очей. Але, думаєш, він набрався ума-розуму від цього промаху?.. Відкрила Рогаль-Піонтковська свій танцклас, він і причалив туди з нудьги. А танцювати хлопець може! Ясно — мадам компліменти говорить і на свій лад усіх настроює. Іду одного разу на завод, чую — ззаду оцей розрисований Мишко їде на своїй платформі і співає на весь голос: «Джон Грей був сміливіший за всіх, Джон Грей завжди такий…», а другий танцюрист йому кричить з панелі: «Едуарде! Закурити нема?»

— Ти жартуєш, мабуть, Толю? — сказав я.

— Які можуть бути жарти! Чиста правда. Пішов я в транспортний цех. «Як тобі, — кажу, — не соромно? Невже ти сам себе не поважаєш?»

— А він що тобі сказав?

— Брикався спершу. Мовляв, це «моя особиста справа». Поговорили ми з ним годинку-другу, і він нарешті згодився, що дурість показує.

— А зараз на танцюльки ходить?

— Одумався. Зате інші без танцкласу жити не можуть. Ось оця Марлен. З робітничої родини, хороша розмітниця, а теж попленталась до наймоднішого шевця Гарагонича: «Поший, — каже, — мені лакові черевички на найвищому каблуці, як у журналі». Гарагонич, не бувши дурним, злупив з неї всю получку, підняв її на цілих десять сантиметрів, а як там вона ходитиме — це його не стосується. Ти сам бачив — хитається, як на ходулях. І все це, друже, з того салону розповзається. Головне кубло міщанства! Мадам дів на молодь тихою сапою. Приятельки їй пісеньки шлють закордонні, ноти, пластиночки для грамофона, модні журнали. А вона їх тут розповсюджує. Пора нам, Васю, дати бій!

— Як же бій давати, коли в неї патент?

Головацький засміявся:

— По-твоєму, патент — це охоронна грамота для приватника? Запорука того, що держава йому на п’яти наступати не буде? Наївний же ти, Манджура! Давай лишень краще поміркуємо, як діяти.

… Отак душним вечором на околиці міського парку, поблизу кущів розквітлого жасмину, виник наш план наступу на танцювальний салон Рогаль-Піонтковської.

Все до дрібниць ми продумали і обговорили на цій лавочці. Коли все вже було домовлено, Головацький спитав:

— Ти не дуже стомився сьогодні?

— Ні. А що таке?

— Може, ми підемо в мою хатинку і там усі наші задуми занотуємо на папері, щоб нічого не загубилось?

Каюта на суші

Головацький жив у маленькому флігельку на майдані Народної Помсти.

Ми пройшли в глибину запущеного довгастого двору. Біля дверей флігелька Головацький помацав рукою під стріхою і знайшов ключ. Висяча колодка скрипнула під його руками.

Вмикаючи світло в сінях, Толя пропустив мене вперед. Задня стінка прохолодних сіней була вся заставлена книжками. І в кімнаті повсюди видно було книжки — на полицях, на етажерці, навіть на непофарбованих табуретках.

— Тільки ти не дивуйся з деяких моїх примх, — мовби вибачаючись, попередив він. — Я, признатися, уболівальник моря…

Умеблювання невеликої кімнати складалося з вузенького ліжка, застеленого пухнастою зеленою ковдрою, письмового столу і круглого обіднього столика, над яким спускалась висяча лампа під зеленим абажуром. Мені зразу впало в очі, що двоє вікон, які виходили у двір, були круглі, як ілюмінатори на пароплаві. Рятувальний круг з написом «Очаков» доповнював подібність цієї кімнати до корабельної каюти. І стілець був важкий, дубовий, які бувають на пароплавах у капітанській рубці.

— Тебе вікна дивують? — спитав Головацький. — Коли б ти тільки знав, яку баталію довелося мені вести з квартирною хазяйкою, поки вона дозволила перебудувати їх таким чином!

— Вони ж наглухо у тебе в стінку замуровані! Повітря нема.

— Нічого подібного! — І Головацький, мовби виправдуючись передо мною за своє дивацтво,