Читати книгу - "Місто біля моря"

— Але поголовна більшість людей користується ж квадратними вікнами?

— Звикли до похмурої одноманітності, — напівжартома, напівсерйозно сказав Толя. — Зверни, наприклад, увагу — з минулих часів у нашій одежі ще переважає чорний колір: чорні кашкети, кепки, костюми, хустки у наших бабусь і навіть вихідні вбрання у дівчат. А хіба не пора розпочати боротьбу проти цього трауру в повсякденному житті? Адже природа така багата барвами! Скільки чудових кольорів у сяйві райдуги, у відтінках неба над морем! Тут треба сміливо поривати з минулим!

— Та ти не гарячись, Толю. Я просто запитав тебе, — заспокоїв я хазяїна дивовижної кімнати і підійшов до полиці з книжками.

Яких тільки книжок у нього не було! І з географії, і з біохімії, і з логіки… Старовинна лоція Азовського моря лежала поряд з підручниками астрономії і навігації. У простінках між стелажами висіли таблиці з видами риб, морські вузли на дощечках, зображення пароплавів, які ідуть під сигнальними вогнями, і навіть креслення двощоглового парусного судна.

— Ти, мабуть, моряком хочеш стати?

— Чому ти так гадаєш? — І Толя дуже пильно глянув на мене, бажаючи узнати, чи зрозумів я насправді мету його життя.

— Та ось література в тебе все про море! — і я кивнув головою в бік морських книжок, що займали цілих три полиці.

— Треба, голубе, добре знати не тільки ту землю, на якій живеш, але й те море, якз розстеляється за десять кроків звідси. А можливо, коли-небудь і поплавати доведеться. Адже ми, комсомольці, шефствуємо над флотом!

— А цей офіцер… хто? — спитав я настороженим голосом, розглядаючи над ліжком Головацького бережно окантований під склом фотографічний портрет морського офіцера в чорній накидці, при кортику, в дуже високому кашкеті.

— Лейтенант Петро Шмідт, — пояснив Головацький.

— Який Шмідт? Той, чиє ім’я завод носить?

— Він самий. Той, який підняв сигнал: «Командую флотом. Шмідт». Виступав проти царату, любив трудящий люд. Свою роль у революції зіграв. Недарма робітники Севастополя обрали його в Раду депутатів!

— Давно його ім’ям завод названий?

— Скоро після революції. І, ти гадаєш, випадково?

— Не знаю…

— Тоді слухай… Справа в тому, що Шмідт трохи працював на нашому заводі…

— Шмідт? Офіцер Шмідт?

— Атож, мічман Шмідт! Його родичі тут жили. І він, вирішивши побачити на власні очі, як живе трудящий люд, на час відпустки змінив мічманський кітель на робочу блузу… Або візьми історію самого портрета Шмідта, — розповідав, захоплюючись, Головацький. — Коли я узнав від стариків про лейтенанта, пустився по його слідах по місту. Бо цікаво ж! Усі газети старі того часу перечитав, будинок, у якому його родина жила, вилазив увесь, від горища до льоху. Але, на жаль, нічого не збереглося. Як-не-як, двадцять років минуло. Три війни, три революції, голод. А потім думаю: не міг Шмідт жити в нашому місті і ні разу не сфотографуватися, бувши у відпустці! Переглянув у всіх приватних фотографів негативи тих років, — і ось, полюбуйся, відшукав зовсім випадково. Збільшення вже за моїм замовленням робили.

— Так треба його в музей. Для всіх!

— Невже ти думаєш, що я такий шкурник? Того ж дня, коли портрет Шмідта був у мене, я надіслав негатив в Історичний музей. Мені й листа з подякою звідти надіслали.

— А круг звідки?

— Візник один напоумив. Володькою звати.

— Колишній партизан? Рука пошкоджена?

— Він самий. Прохопився якось, що у Матроській слободі живе один севастополець, мало не учасник самого повстання. Я — до нього. Виявляється, що сам він на «Очакові» не ходив, але круг з того бунтарського корабля зберіг. Реліквія! Насилу випросив.

Кофе в каструльці забурлило. Головацький трошки підняв мідну каструльку і поклав між її денцем і голубеньким полум’ям спиртівки залізну планку. Напій, який він готував, вимагав поступового і малого підогріву.

— Поглянь тепер на цю фотокартку, Манджура, — сказав Толя, підходячи широкими кроками до протилежної стіни. — Теж наш земляк.

Я побачив на фотокартці бравого морського офіцера в царській формі. Він сидів просто перед апаратом, у білому кітелі, прикрашеному орденами, в білому кашкеті з темним околишем, поклавши руки на коліна.

— Що це ти білодогонниками захоплюєшся?

— По-перше, погони у нього темного кольору, — поправив мене Головацький. — По-друге, якби всі царські офіцери пройшли таку життєву школу, як оцей чоловік, і зазнали горя стільки ж, то, можливо, денікіни та колчаки не змогли б виступати із зброєю в руках проти революції. На кого б вони тоді спирались?.. Це, нехай буде тобі відомо, Георгій Сєдов, видатний дослідник Арктики, який загинув від цинги серед льодів, по дорозі до Північного полюса.

— А він теж з Азовського моря?

— Ну звичайно! З Кривої коси. Як бачиш — офіцер від офіцера різниться. Коли б у лейтенанта Шмідта, крім його щирих прагнень повалити самодержавство, була вдача Георгія Сєдова, то хто знає, як би закінчилось повстання на «Очакові»!

— Сєдов, значить, хороший чоловік був? — спитав я обережно, уже остаточно розгубившись.

— Він був з простонароддя і любив свою батьківщину! — сказав натхненно Головацький і дістав з полиці якусь книжку. — Ось послухай слова останнього наказу Сєдова, написані перед виходом до Північного полюса. Він написав цей наказ 2 лютого 1914 року, будучи вже зовсім хворий: «… Отже, в сьогоднішній день ми вирушаємо до полюса. Це — подія для нас і для нашої батьківщини. Про це вже давно мріяли великі російські люди — Ломоносов, Менделєєв і інші. На нашу ж долю, маленьких людей, припала велика честь здійснити їх мрію і зробити посильні наукові і ідейні завоювання в полярних дослідженнях на користь і гордість нашої дорогої батьківщини. Мені не хочеться сказати вам, дорогі супутники, «прощайте», мені хочеться сказати вам «до побачення», щоб знову обняти вас і разом порадуватися з нашого загального успіху і разом же повернутися на батьківщину…»

— А повернутися йому пощастило? — спитав я.

— Його поховали там, в Арктиці, на шляху до мети. Він життя своє віддав за народну справу, а царські міністри його тим часом лайкою в газетах осипали…

— Так, такий чоловік не задумуючись визнав би Радянську владу. І не став би шипіти по кутках, як Андрихевич! — випалив я.

— Ну, теж прирівняв… Кречета до жаби… — І словацький