Читати книгу - "Борва мечів"

«Ось воно у чому річ» — подумала Кетлін.

— Але ж він — часточка тебе самого, Роббе. Хто боїться його — той боїться тебе.

— Я не вовк, що б там дурні не казали! — Робб насупився і виглядав роздратованим. — Сірий Вітер убив людину в Прискалку, ще одну в Попельні, шістьох чи сімох при Волоброді. Якби ви бачили…

— Я бачила, як Бранів вовк вирвав людині горлянку в Зимосічі, — гостро відповіла Кетлін, — і полюбила його за це.

— То геть інша справа! Вбитого ним у Прискалку лицаря Джейна знала ще змалку. Ви не можете її винуватити за те, що вона боїться. І дядька її Сірий Вітер не надто любить. Щойно пан Рольф з’являється поблизу, як вовк шкірить зуби і гарчить.

Моторошний холод пронизав Кетлін наскрізь.

— Відішли пана Рольфа геть. Негайно!

— Куди б це? Назад до Прискалку, де Ланістери виставлять його голову на палі? Джейна його любить, він її рідний дядько, а до того ж вельми справний лицар. Мені потрібно більше таких, як Рольф Перчин, а не менше. Я не відсилатиму його тільки тому, що мій вовк не вподобав його запах.

— Роббе. — Кетлін зупинилася і втримала його за руку. — Я тобі колись казала тримати Теона Грейджоя коло себе, а ти не послухав. То послухай хоч зараз. Відішли його геть! Я ж не кажу — прожени зовсім. Знайди йому якусь справу, гідну воїна, якийсь почесний обов’язок, уряд у війську… але не тримай при собі!

Робб спохмурнів.

— То може, дати Сірому Вітрові понюхати усіх моїх лицарів? А як йому ще хтось не так смердітиме? Що тоді робити?

— Кого не вподобає Сірий Вітер, того я не хочу бачити коло тебе. Ці вовки, Роббе — дещо більше, ніж вовки. Хто-хто, а ти мусив би знати. Можливо, їх надіслали самі боги. Боги твого батька — старі боги півночі. П’ятеро вовченят, Роббе, для п’яти Старченят.

— Шестеро, — відповів Робб. — Джонові теж дістався вовк. Це ж я їх знайшов, ви не забули? Я знаю, скільки їх було і звідки вони узялися. Я думав так само, як ви — що вовки нас боронять, захищають од напасті, що вони нам наче обереги, аж доки…

— Аж доки що? — натиснула вона.

Робб стиснув вуста у риску.

— …доки мені не повідомили, як Теон замордував Брана та Рікона. Вовки не врятували їх від смерті. Я вже не мала дитина, пані матінко. Я — король, і вмію захистити себе сам.

Він зітхнув.

— Гаразд, я знайду якусь справу для пана Рольфа, щоб була нагода відіслати його геть. Не з-за його запаху, а щоб заспокоїти ваше серце. Ви вже досить натерпілися.

Кетлін відчула полегшення і поцілувала сина у щоку, поки інші не вийшли з-за повороту сходів. На мить він знову став її хлопчиком, а не володарем власного королівства.

Приймальня князя Гостера була з себе невеличка кімнатка над великою трапезною, найкраще пристосована для приватних розмов у вузькому колі. Робб зайняв панське місце, зняв корону і поклав її коло себе на підлозі. Кетлін тим часом закалатала у дзвоник до челяді по вино, а Едмур заходився розважати дядька побрехеньками про битву при Камінному Млині. Нарешті слуги прийшли та пішли, і аж тоді Чорноструг прочистив горло і мовив:

— Годі вихвалятися, небоже! Ми вже досить наслухалися твоєї маячні.

Едмура його слова застигли зненацька.

— Що це з вами, дядьку? Ви про що?

— Я про те, — відповів Чорноструг, — що ти мусив би цілувати його милості руки за довготерпіння. Він зіграв у великій трапезній блазенську виставу, щоб не ганьбити тебе перед твоїми власними значковими. А я б на його місці шкуру з тебе спустив за дурість при бродах замість вихваляти за неї.

— Добрі вояки наклали головою, щоб захистити ті броди, дядьку. — Голос Едмура просяк гнівом. — То виходить, комусь іншому, крім Молодого Вовка, перемагати зась? То виходить, я в тебе перемогу вкрав, га, Роббе?

— Ваша милість, — виправив його Робб крижаним голосом. — Ви визнали мене своїм королем, дядечку. Чи вже забули?

Чорноструг втрутився знову.

— Тобі, Едмуре, наказали втримати Водоплин. І більше нічого.

— Я втримав Водоплин! А ще я скривавив носа князеві Тайвину…

— Справді, скривавили, — погодився Робб. — Але й зі скривавленим носом можна нівроку воювати далі, чи не так? А ви не питали себе, часом, чого це ми так довго стовбичимо на заході після перемоги при Волоброді? Ви ж знали, що я не маю досить війська для нападу на Ланіспорт чи Кастерлі-на-Скелі.

— Ну… там є інші замки… золото, худоба…

— То ви гадали, ми туди пішли по здобич?! — Робб, здавалося, не вірив власним вухам. — Дядьку, я хотів, щоб князь Тайвин повернувся на свій захід!

— Ми усі були верхи на конях, — вів далі пан Брінден, — а ланістерівське військо складалося головне з піхоти. Ми хотіли поганяти князя Тайвина гарненько туди-сюди берегом моря, а потім прослизнути йому за спину і міцно розташуватися на золотому гостинці. Мої розвідники знайшли гарненьку місцину, де все промовляло на нашу користь. Якби він здибав нас там, то заплатив би тяжку і скорботну ціну. А якби не зважився напасти, то застряг би на своєму заході за тисячі верст звідти, де був найпотрібніший. Тим часом ми б жили з його землі, а не він — з нашої.

— А князь Станіс якраз зібрав потугу для нападу на Король-Берег, — додав Робб. — Він міг би звільнити нас від Джофрі, королеви та Біса одним кривавим ударом. І тоді настав би слушний час укладати мир.

Едмур водив очима від власного дядька до власного небожа.

— Але ж ви нічого мені не сказали…

— Вам сказали утримати Водоплин, — відповів Робб. — Я наказав. Яку саме частину мого наказу ви не зрозуміли?

— Коли ти спинив князя Тайвина на Червонозубі, — продовжив Чорноструг, — там його саме встигли наздогнати гінці з Лихомостя. Вони привезли звістку про те, що коїться на сході. Тайвин негайно розвернув військо, з’єднався з Матісом Рябином та Рандилом Тарлі коло верхівок Чорноводи й рушив швидким походом до Гуркала,