Читати книгу - "Київські бомби"

Андрій уже заготував цілу промову для ротмістра. Тож, уздрівши пику Чернова, помітно розгубився, стушувався: поняття не мав про домовленості працівників Охоронного стосовно того, хто прийматиме його тут. Навіть не приховав свого розчарування — переступивши поріг, протягнув:

— А хіба Сергія Івановича нема?

— Для чого тобі сам Сергій Іванович? — здивувався Чернов. — Моя персона тебе вже не влаштовує?

— У мене інформація… Надзвичайної ваги, державної, можна сказати…

— Мені всі агенти приносять не меншу інформацію, — із серйозним виглядом промовив Митрофан Ілліч. — Ти проходь, проходь, донесеш іще. Не тут же, на порозі.

Перш ніж пропустити агента всередину, Чернов спритно та професійно обмацав його, вивудив з кишені пальта револьвер, машинально перевірив, чи заряджений, кивком відправив хлопця далі.

Ступивши до кімнати, Полтава все ще сподівався побачити там ротмістра. Але, крім них із Черновим, у конспіративній квартирі нікого не було. З ним же говорити про важливі не лише для Києва чи навіть, без перебільшення, для всієї імперії, а також про свої, не менш, навіть більш серйозні та невідкладні справи хлопець не хотів. Усе одно керівник філерської служби — не та інстанція, котра здатна все вирішувати. За великим рахунком, ротмістр Підвисоцький теж нею не був, усе одно піде по начальству, дійде аж до підполковника Кулябка.

І тут-таки Полтаву осяяло: чому б йому зараз не вимагати зустрічі із самим начальником Київської охранки? Справа того варта, його ж труднощі, точніше — складнощі сестри Оксани, взагалі вирішаться розчерком пера.

— Так що там у тебе? — поцікавився Чернов, повертаючись між тим до кімнати після того, як старанно зачинив двері. — Бо тут такі діла в нас творяться, да-с… Гадаю, газети ще напишуть, але ти вже, вважай, свій, тобі можна.

Полтавин револьвер далі тримав за корпус, дулом униз. Проходячи повз комод, примостив на нього зброю, ніби це було щось незначуще, кинув тільки між іншим:

— Потім забереш.

Револьвер зараз цікавив Полтаву найменше. Хай лежить, де поклали.

— Пане Чернов, у мене дуже невідкладна справа.

— А, у всіх у вас невідкладні! — відмахнувся той, зручно вмощуючись у кріслі з витертою оббивкою. — Учора через них мало пупи собі не порвали, віриш? Досі згадаю — живіт болить від сміху.

— У мене не така весела…

— Та не лопочи ти! Лізеш поперед батька в пекло! Послухай, теж посмієшся. Учора, акурат під обід, тягне наш філер одну підозрілу особу. Плутає той типчик дворами десь у районі Олександрівської вулиці. Філер — за ним. Коли раз — загубив, бува. Значить, тик туди, мик сюди — нема ніде. Коли раптом із сусіднього двору — бабах! Один постріл, потім відразу — другий, чисто тобі оборона Порт-Артура[63]. Ну, думає бідака, попав, мов курча в юшку! Вирахували його бомбісти, обкладуть з усіх боків, розстріляють. Рвонув назад, а за спиною пальба, війна починається, люди вже кричать, поліцію звуть! — Чернов завозився, вмощуючись ще зручніше, розповідь помітно захопила його, та й переповідав він цю історію навряд чи вперше. — Городових наш філер привів, кричить: «Терористичний акт! Оточити квартал!» Тут підмога наспіла, навіть пожежну команду хтось надумався покликати, але вона вже потім примчала, коли всі все зрозуміли. Сміх і гріх, їй-богу!

— І що ж там? — Полтава намагався бути терплячим, навіть зобразив на обличчі: ця історія його справді глибоко цікавить.

— Домовласник! — переможно заявив Чернов. — Дохідний будинок, і власник порядки наводив.

— Стріляв?

— Котів, — кивнув Митрофан Ілліч.

— Котів?

— І кицьок. Поки втяли там, на місці, що до чого — п’ятнадцять трупів. Чорні, сірі, плямисті, руді — всякі. Кому куди поцілив, але палив із мисливської рушниці. Сам, до речі, знаний мисливець, любить побавитися полюванням.

— Чим йому коти заважали?

— І кицьки теж! — багатозначно підніс пальця Чернов. — Бач, зйомники, орендарі, квартиранти по-простому, завели собі кошаків. Так вийшло, що мало не в кожного по тварині, а були такі кошатники, що по двоє-троє. Сусідам це чомусь не сподобалося. Бігають, нявкають, гидять, смердять. Поскаржилися хазяїнові. Той потім пояснював: намагався їх виселити за котів, хотів навіть через суд. А йому кажуть: нема такого закону. Він: мій будинок, кого хочу — того пускаю. А вони йому: ми гроші наперед заплатили! А у вас у пунктах угод нема про те, що не можна тримати котів! Так допекли чоловікові — випив горілки, взяв рушницю й відкрив собі в дворі сезон полювання! Ти ж подумай, подумай, хлопче, — вполював же, сучий син!

Чернов затрусився від реготу, та швидко припинив — зу­стрівся з поглядом Полтави, відразу повернув собі серйозний вираз обличчя, потер руки, трошки подався вперед.

— Бачу, тобі не смішно.

— Не до сміху. Я дещо дізнався про плани Штерна.

Сказав відразу, не даючи собі навіть трошки підготуватися та почати здалеку.

— Отак навіть-с, — Митрофан Ілліч схрестив пальці на руках. — Я тебе уважно слухаю, хлопче.

Андрій знову не дав собі часу на роздуми.

— З вами говорити не буду.

— Отак навіть? А чого це?

— Доповім безпосередньо панові ротмістру Підвисоцькому.

— Чому не відразу підполковнику Кулябку? Може, самому генералові Герасимову Олександрові Васильовичу, начальнику Охоронного відділення в Санкт-Петербурзі? Чи хочеш доповісти самому государю-імператору?

— Якщо це можна зробити просто сьогодні — не заперечую, пане Чернов. Так буде навіть краще. Але раз це все одно порожні слова, прошу повідомити мою заяву особисто ротмістру Підвисоцькому, — Полтава вирішив не зважати на кпини й уперто гнути своє.

Керівник філерів легенько плеснув у долоні.

— Ти не багато зараз на себе береш, агенте Андрій Волох? Забув, із ким розмовляєш?

— Пам’ятаю. Тому й наполягаю на можливості доповісти все Підвисоцькому персонально. Ви все одно передасте нашу розмову йому. А вирішити питання Оксани навряд чи у вашій компетенції, Митрофане Іллічу.

Говорячи так, Полтава дивувався власній сміливості. Та чим далі говорив, тим твердіше звучав його голос. Відступати назад уже не мав права. Інший шанс поторгуватися за долю Оксани йому навряд чи випаде найближчим часом.

— Яке питання? Про кого ти говориш?

— Моя сестра, Оксана Волох. Я надам відомості державної ваги лише в обмін на обіцянку, що її справу переглянуть, а її — випустять із в’язниці. Нехай вишлють із Києва, взагалі з Київ­ської губернії, але вона буде на свободі. Ось