Читати книгу - "Сутінки"

— Ти так приємно пахнеш, я не помічала раніше, — зауважила Аліса, змусивши мене ще більше зніяковіти.

Схоже, інші не знали, що сказати. Потім униз спустився Джаспер — високий, схожий на лева. По моєму тілу розлилася легкість, я раптом почулася затишно, незважаючи на те, де я перебувала. Едвард пильно поглянув на Джаспера, одна брова злетіла вгору, — я пригадала, який саме дар у наймолодшого брата.

— Здрастуй, Белло! — сказав Джаспер. Він тримався на відстані, не подав руки, та поруч із ним неможливо було почуватися ніяково.

— Здрастуй, Джаспере! — сором’язливо всміхнулась я йому, всміхнулася всім. — Дуже приємно познайомитися з вами всіма. У вас надзвичайно красивий будинок, — додала я традиційну фразу.

— Дякую, — сказала Есме. — Ми щиро раді, що ти завітала до нас, — у її голосі забриніло почуття, я збагнула, що вона вважає мене хороброю.

Ще я зрозуміла, що Розалія та Еммет навряд чи вийдуть, і пригадала, як Едвард занадто безпосередньо заперечив моє припущення, що його родина не схвалює мене.

Від роздумів мене відірвав Карлайл; він не зводив пильного погляду з Едварда, на обличчі застиг напружений вираз. Краєчком ока я помітила, як Едвард кивнув.

Я відвела погляд убік, намагаючись бути ввічливою. Очі знову помандрували до прекрасного інструмента на підвищенні біля дверей. Мені раптом пригадалася дитяча мрія виграти у лотерею і купити для мами красиве фортепіано. Вона не бозна-який піаніст, грає для себе на старенькому піаніно, яке ми й придбали не новим, та я любила спостерігати за її грою. Щаслива, заглиблена у себе — у такі миті вона здавалася новою загадковою людиною, чимось більшим за «ма», яку я звикла сприймати як належне. Звичайно, вона змушувала мене брати уроки, але, як більшість дітей, я скиглила, доки мені не дозволили покинути це діло.

Есме зауважила мою цікавість.

— Ти граєш? — запитала вона, поводячи підборіддям у бік фортепіано.

Я похитала головою.

— Ні. Та воно таке гарне. Ваше?

— Ні! — засміялася вона. — Хіба Едвард не розповідав тобі, що він — чудовий музикант?

— Ні! — я блимнула примруженими очима на його зненацька невинний вираз. — Гадаю, я мала б здогадатися.

Тонкі брови Есме здивовано злетіли вгору.

— Едвард уміє робити все, правильно? — пояснила я. Джаспер тихо захихотів, Есме докірливо поглянула на Едварда.

— Сподіваюся, ти не хизувався. Це нечемно, — сердито сказала вона.

— Трішечки, — відверто засміявся він. Її вираз пом’якшав, вони обмінялися блискавичними поглядами, яких я не зрозуміла, втім, обличчя Есме здавалося майже нерухомим.

— Взагалі-то він поводився дуже скромно, — виправила я.

— Ну, зіграй для неї, — підбадьорливо сказала Есме.

— Ти щойно говорила, що хизуватися нечемно, — заперечив Едвард.

— З кожного правила існують винятки, — відповіла вона.

— Я б хотіла почути, як ти граєш, — обізвалась я.

— Так і буде, — Есме підштовхнула його до фортепіано. Він потягнув мене, всадовивши поряд на лавці.

Перш ніж торкнутися клавіш, він кинув на мене довгий сердитий погляд.

Пальці швидко замиготіли над клавішами зі слонової кістки, кімнату заповнила мелодія настільки складна та багатогранна, що неможливо було повірити: її грає лише одна пара рук. Я опустила голову і завмерла з розтуленим ротом. Позаду почулося тихеньке хихотіння, викликане моєю реакцією.

Едвард ніби між іншим зиркнув на мене (музика не припиняла линути) і підморгнув мені.

— Подобається?

— Це ти написав? — коли це до мене дійшло, я ледве не задихнулася.

Він кивнув.

— Улюблена п’єса Есме. Я заплющила очі, похитала головою.

— Що трапилося?

— Я почуваюся такою нікчемою.

Музика уповільнилася, змінилася, зазвучала ніжніше; на свій великий подив у сплетінні багатства нот я впізнала мелодію колискової.

— На її створення мене надихнула ти, — м’яко сказав Едвард. Музика наповнилася невимовною чарівністю.

Я просто оніміла.

— Знаєш, ти їм сподобалася, — довірливо повідомив він. — Особливо Есме.

Я озирнулася, та велетенська кімната вже виявилась порожньою.

— Куди вони поділися?

— Гадаю, тактовно дали нам можливість побути наодинці. Я зітхнула.

— Їм я сподобалася. Але Розалія та Еммет… — я замовкла, не знаючи, як висловити сумніви.

Едвард насупився.

— Не переймайся через Розалію, — сказав він, великі очі гляділи так переконливо. — Ти ще сьогодні познайомишся з нею.

Я скептично стиснула губи.

— А Еммет?

— Ну, він уважає мене божевільним — правильно, між іншим, — та проти тебе нічого не має. Він намагається переконати Розалію.

— Що саме її засмучує?

Не впевнена, що справді хочу дізнатися відповідь. Едвард глибоко зітхнув.

— Розалія найбільше страждає через те… чим ми є. Їй важко усвідомити, що хтось чужий довідався правду. І вона трохи заздрить тобі.

— Розалія заздрить мені? — недовірливо перепитала я, спробувавши уявити світ, де хтось запаморочливо вродливий, як Розалія, мав би реальні причини заздрити такій, як я.

— Ти — людина, — знизав він плечима. — Вона теж хотіла б бути живою.

— Ого, — приголомшено пробурмотіла я. — Втім, навіть Джаспер…

— Це моя робота, — сказав Едвард. — Я казав тобі, що він пристав на наш спосіб життя пізніше за решту. Я попередив його, щоб він тримався на відстані.

Я затремтіла на саму думку про можливі причини такої обачності.

— Есме та Карлайл… — випалила я, щоб Едвард не помітив.

— …раді бачити, що я щасливий. Власне, Есме було б байдуже, якби у тебе було третє вухо чи перетинчасті лапки. Вона ввесь час хвилювалася за мене, боялася, що зі мною щось серйозно не так, що я був занадто молодим, коли Карлайл перетворив мене… Вона екзальтоване створіння. Щоразу, коли я торкаюся тебе, вона мало не давиться від задоволення.

— Аліса здається… дуже захопленою.

— Аліса має своєрідний погляд на речі, — сказав він крізь стиснуті губи.

— Ти не збираєшся пояснювати, правда?

На мить між нами зав’язалася безсловесна розмова. Він усвідомив, що я знаю: він щось від мене приховує. Я збагнула, що він не розколеться. Принаймні не зараз.

— То що сказав тобі Карлайл до того, як ми заговорили про фортепіано?

Брови зійшлися докупи.

— Ти помітила, треба ж! Я знизала плечима.

— Звісно. Перш ніж відповісти, він кілька секунд замислено дивився на мене.

— Він хотів розповісти одну новину, але не знав, чи захочу я ділитися цим із тобою.

— Ти поділишся?

— Доведеться, тому що я збираюся трохи занадто авторитарно поводитися з тобою протягом наступних днів — чи тижнів — і не хотів би, щоб ти вважала мене тираном.

— Що трапилося?

— Нічого такого, правду кажучи. Аліса побачила, що незабаром до нас завітають гості. Вони знають, що ми тут, і зацікавилися нами.

— Гості?

— Так… ну, звісно, вони не такі, як ми, — маю на увазі їхній спосіб харчування. Вони, напевно, навіть не зайдуть у місто, та я однозначно не спускатиму з тебе очей, поки