Читати книгу - "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"

Трудно було реконструювати історію тієї ескапади, щодо якої Додо зберігав повне мовчання. Правдоподібно, що влупивши кудись очі на прогулянці, він зайшов на незнану околицю міста, можливо, в цьому йому допомогли сопливі перипатетики, які охоче вставляли Додо в нові й незнані життєві умови.

Можливо, то був один з тих днів, коли Додо посилав на канікули свою бідну, переобтяжену пам'ять — і забував свою адресу, а навіть і прізвище, себто пункти, щодо котрих він, зрештою, в інші моменти завжди мав тяму.

Ми ніколи не взнали точніших подробиць тієї пригоди.

Коли старший брат Додо виїхав за кордон, сім'я зміліла до трьох-чотирьох осіб. Крім вуйка Ієроніма і тітки Ретиції була ще Кароля, яка виконувала функції ключниці у великому господарстві вуйків.

Вуйко Ієронім уже багато років не виходив з покою. З часу, коли Провидіння лагідно вийняло з його рук штурвал того збитого з пуття і загрузлого на мілині життєвого корабля — він провадив життя пенсіонера на вузенькому суходолі між сінями і темним ванькиром, який був йому приділений.

В довгому, до землі обвислому шляфроці, він сидів у глибині ванькира і з дня на день поростав щораз фантастичнішим заростом. Довга борода барви перцю (на кінчиках білих жмутиків майже що біла) обпливала його обличчя довкола, сягала до половини щік, залишаючи вільним тільки яструбиний ніс і двоє очей, що тонули білками в тіні кущуватих брів.

У темному ванькирі, у тому тісному ув'язненні, в якому він засуджений був, як великий, дряпіжний кіт, кружляти туди й сюди перед скляними дверима, що провадили до сальону — стояли два велетенські ложа з дуба, нічне лігво вуйків, а всю тильну стіну прикривав великий гобелен, що маячив невиразним кшталтом у темній глибині. Коли очі звикали до темряви, з-поміж бамбуків і пальм вигулькував величезний лев, могутній і похмурий, як пророк, і величний, як патріярх.

Сидячи до себе задом, лев і вуйко Ієронім знали про себе, повні ненависти. Не дивлячись на себе, вони погрожували один одному вищиреним, оголеним іклом і грізно гарчущим словом. Інколи лев, подражнений, аж зводився на передні лапи, наїжачував гриву витягнутої шиї, і його грізний рик носився довкола хмарного горизонту.

То знову вуйко Ієронім виростав понад ним пророчою тирадою, і обличчя його грізно моделювалося від великих слів, якими він гуркотів, поки бородою його пробігали хвилі надхнення. І лев болісно звужував сліпаки і повільно одвертав голову, скулюючись під могуттю слова божого.

Той лев і той Ієронім наповнювали темний ванькир вуйків вічною звадою.

Вуйко Ієронім і Додо жили в тому темному помешканні мов би повз один одного, у двох різних вимірах, які схрещувалися, зовсім не торкаючись. Їх очі, коли вони зустрічали один одного, йшли далі, йшли кудись поза, як у тварин двох різних і далеких видів, які зовсім себе не достерігають, нездатні втримати чужий образ, що летить наскрізь через свідомість, яка не може його в собі зреалізувати.

Вони ніколи не говорили.

Коли всі сідали до столу, тітка Ретиція, сидячи між чоловіком і сином, становила собою межу двох світів, перешийок між двома морями божевілля.

Вуйко Ієронім їв неспокійно, довга борода впадала йому до тарелю. Коли скрипіли двері на кухню, він напівзривався з крісла і хапав таріль з зупою, готовий утекти із своєю порцією до ванькира, якщо б хтось чужий увійшов у помешкання. Тоді тітка Ретиція заспокоювала його: — Не бійся, ніхто не йде, то служниця. — На той час Додо кидав на перестрашеного сповнений гніву й невдоволення погляд своїх чорних ґудзиків, нашорошено бурмочучи собі: — Тяжкий вар'ят…

До того як вуйко Ієронім зазнав був скасування вироку із своїх надто заплутаних життєвих ускладнень і отримав дозвіл відсторонитися у своє самотнє refugium у ванькирі — він був людиною зовсім іншого покрою. Ті, хто знав його замолоду, стверджували, що той невгамовний темперамент не мав жодних гальм, стримань чи докорів сумління. Він із задоволенням говорив невиліковно хворим про смерть, яка на них чекає. Він використовував поминальні візити для того, щоб перед печальною сім'єю піддавати гострій критиці життя померлого, по якому ще не висохли сльози. Людям, що приховували якісь прикрі і дражливі особисті справи, він голосно і глузливо про них нагадував. Але одної ночі він повернувся з подорожі весь змінений і тремтячи зо страху, намагаючись сховатися під ліжко. Кілька днів потому в родині розійшлася вістка, що вуйко Ієронім зрікся з усіх своїх заплутаних, сумнівних і ризикованих інтересів, що виросли йому понад голову, зрікся дефінітивно і по всій лінії, і розпочав нове життя, життя, охоплене суворим і строгим, хоч і не зрозумілим для них, правилом.

У неділю по полудні всі ми приходили до тітки Ретиції на малий родинний підвечірок. Вуйко Ієронім не впізнавав нас. Сидячи в ванькирі, він кидав на це зібрання з-поза скляних дверей дикі й нажахані погляди. Часом зовсім несподівано виходив із своєї самотні у своєму довгому до землі шляфроці, з розгойданою довкола обличчя бородою, і, роблячи руками такий рух, мов би нас розділяв, говорив: — А тепер я благаю вас, так, як ви тут є, розійдіться, розбіжіться хильцем, нишком і неспостережно… — Потому, таємничо погрожуючи нам пальцем, стишеним голосом додавав: — Всюди вже говорять: Ді — да.

Тітка лагідно впихала його до ванькира, а він іще в дверях грізно повертався і, з піднятим пальцем, повторював: — Ді — да.

Додо розумів усе не відразу, поволі, і минало кілька хвилин мовчання і замішання, поки ситуація роз'яснювалася в його глузді. Тоді, водячи очима від одного до другого, мов би впевнюючися, що сталося щось кумедне, він вибухав сміхом і сміявся галасливо і з задоволенням, тряс головою з жалем і серед сміху повторював: — Тяжкий вар'ят…

Западала ніч над домом тітки Ретиції, видоєні корови обтиралися в темряві об дошки, дівки вже спали в кухні, з саду пливли бані нічного озону і лускали у відкритому вікні. Тітка Ретиція спала у глибині свого великого ложа. На другому ложі, мов пустельник, сидів у подушках вуйко Ієронім. Його очі блищали у темряві, борода спливала йому на підтягнуті