Читати книгу - "Мертві душі"

тіні; мов блискучий метал висвічують навскоси осяяні дерев'яні дахи, і ніде ні душі — все спить. Хіба що одним-однісінький десь у віконці блимає вогник; чи міщанин міський шиє свою пару чобіт, чи пекар порається в печурці — що до них? А ніч! небесні сили! яка ніч стоїть у височині! А повітря, а небо, далеке, високе, яке там, у неприступній глибині своїй, так неосяжно, гучно й ясно розгорнулося!., але дихає свіжо в самі очі холодне нічне дихання і заколисує тебе, і ось уже дрімаєш, і забуваєшся, і хропеш, і повертається сердито, відчувши на собі вагу, бідолашний, притиснутий у куток сусід. Прокинувся — і вже знову перед тобою поля й степи, ніде нічого — скрізь пустир, усе відкрите. Верста з цифрою летить тобі у вічі, займається ранок; на побілілому холодному небосхилі золота бліда смуга; свіжіший і сердитіший стає вітер: щільніше в теплу шинель!., який славний холод! який чудовий сон знову огортає тебе! Поштовх — і знову прокинувся. У височині неба сонце; помаліше! помалу! чуєш голос, візок спускається з кручі: внизу гребля широка і широкий ясний став, що сяє, як мідне дно перед сонцем; село, хати розсипались на косогорі; як зірка блищить осторонь хрест сільської церкви; гомін мужиків і нестерпний апетит у шлунку... Боже! яка ти гарна часом, далека-далека дорога! Скільки разів, як гинучи й потопаючи, я хапався за тебе, і ти щоразу мене великодушно виносила й рятувала! А скільки народилося в тобі чудових задумів, поетичних мрій, скільки відчуто було дивних вражень!.. Але й друг наш Чичиков почував у цей час не зовсім прозаїчні мрії. А подивимося, що він почував. Спочатку він не почував нічого і поглядав тільки інколи назад, бажаючи впевнитися, чи справді виїхав з міста; та коли побачив, що місто вже давно сховалося, ні кузень, ні вітряків, ні всього того, що буває навколо міст, не було видно, і навіть білі маківки кам'яних церков давно пішли в землю, він зацікавився самою тільки дорогою, поглядав тільки праворуч і ліворуч, і міста N. ніби не було в його пам'яті, ніби проїжджав він його колись давно, у дитинстві. Нарешті і дорога перестала цікавити його, і він почав злегка приплющувати очі й хилити голову на подушку. Автор, признатися, цьому навіть радий, маючи таким чином нагоду поговорити про свого героя; бо досі, як читач бачив, йому раз у раз заважали то Ноздрьов, то бали, то дами, то міські плітки, то нарешті тисячі тих дрібниць, що здаються тільки тоді дрібницями, коли внесені в книгу, а поки обертаються в світі, вважаються за дуже важливі речі. Але тепер відкладімо геть усе набік і прямо візьмімося до діла.

Дуже сумнівно, щоб герой, якого ми обрали, сподобався читачам. Дамам він не сподобається, це можна сказати напевно, бо дами вимагають, щоб герой був цілковита досконалість, і коли якась душевна або тілесна плямочка, тоді лихо! Хоч як глибоко зазирне автор йому в душу, хоч відіб'є чистіше за дзеркало його образ, йому не дадуть ніякої ціни. Сама повнота й середні літа Чичикова багато пошкодять йому: повноти ні в якому разі не подарують героєві, і досить багато дам, відвернувшись, скажуть: "фі! такий бридкий!" Гай-гай! все це відомо авторові; і при всьому тому він не може взяти героєм доброчесну людину. Але... може, в цій самій повісті почуються інші; ще досі небрані струни, постане незліченне багатство російського духу, пройде муж, обдарований божеськими доблестями, або чудова російська дівчина, якої не знайти ніде в світі, з усією дивною красою жіночої душі, вся з великодушного прагнення й самозречення. І мертвими здадуться перед ними всі люди інших племен, як мертва книга перед живим словом! Здіймуться руські рухи... і побачать, як глибоко запало в слов'янську природу те, що ковзнуло лише по природі інших народів... Але до чого й навіщо говорити про те, що попереду? Непристойно авторові, бувши давно вже мужем, вихованим суворим внутрішнім життям і освіжаючою тверезістю самотності, забуватися, немов юнакові. Всьому своя черга, і місце, і час! А доброчесну людину все-таки не взято за героя. І можна навіть сказати, чому не взято. Тому що час, нарешті, дати спокій бідній доброчесній людині, тому що марно обертається на устах слово: доброчесна людина; тому що обернули на робочого коня доброчесну людину, і немає письменника, який би не їздив на ньому, поганяючи і батогом, і всім, чим попало; тому що заморили доброчесну людину до того, що тепер немає на ній і тіні чесноти, і залишилися самі ребра та шкіра замість тіла; тому що лицемірно закликають доброчесну людину; тому що не шанують доброчесної людини. Ні, час нарешті припрягти й негідника. Отже, припряжімо негідника!

Темне і скромне походження нашого героя. Батьки були дворяни — але чи давнього роду, чи персональні — Бог відає. Обличчям він на них не був схожий: принаймні родичка, що була при його народженні, низенька куценька жінка, яких звичайно звуть миршавками, взявши в руки дитину, скрикнула: "зовсім не такий удався, як я думала! Йому б слід було піти в бабу з материного боку, що було б найкраще, а він народився прямо, як ото в приказці: ні в матір, ні в отця, а в проїжджого молодця". Життя на початку глянуло на нього якось кисло-непривітно, крізь якесь тьмяне, заметене снігом віконце: ні друга, ні товариша в дитинстві! Маленька горничка з маленькими вікнами, що не розчинялись ні взимку, ні влітку, батько хвора людина, в довгому сюртуку на смушках і в плетених пантофлях, узутих на босу ногу, що безупинно зітхав, ходячи по кімнаті, і плював у пісочницю, яка стояла в кутку, вічне сидіння на лавці, з пером у руках, чорнилом на пальцях і навіть на губах, незмінні прописи перед очима: не бреши, слухайся старших і носи чесноту в серці; вічне шаркання й човгання пантофлів по кімнаті, знайомий, але завжди суворий голос: "знову дурієш!", що озивався в той час, коли дитина, занудившись одноманітністю праці, приробляла до літери яку-небудь карлючку або хвіст; і вічно знайоме, завжди неприємне почуття, коли слідом за цими словами краєчок вуха його скручувався дуже боляче нігтями довгих пальців, що простяглися ззаду: ось вбога картина раннього його дитинства, про яке ледве зберіг він блідий спомин. Але в житті все міняється швидко і живо, і одного дня з першим весняним сонцем і потоками, що розлилися, батько, взявши сина, виїхав з ним на візочку, який потягла гніда з підпалинами конячка,