Читати книгу - "Поза часом"

8 лютого

Найгірше те, що я втомлююся перечитувати текст, щоб віднайти нитку, і до того ж ніяке це не оповідання, адже Анабель того ранку ввійшла до моєї контори на вулиці Сан-Мартін, майже на розі Корр’єнтес, а мені краще запам’яталися цератова сумочка й туфлі на корковій платформі, ніж її лице (насправді, враження від обличчя, коли ми бачимо його вперше, не має нічого спільного з тим, яке формують час і звичка). Я працював за старим письмовим столом, успадкованим за рік перед тим разом із усім старим мотлохом, що був у конторі і який я доти не наважився замінити, і саме дійшов до найменш зрозумілої частини патенту, обклавшись технічними словниками й просуваючись фраза за фразою з чітким усвідомленням того, що обманюю Мервела та О’Доннела, які платять мені за переклади. Прихід Анабель був таким же недоречним, як і несподівана поява сіамської кішки в комп’ютерному залі, і слід зазначити, вона це зрозуміла, бо кинула на мене співчутливий погляд, перш ніж сказала, що мою адресу їй дала приятелька на ім’я Маруча. Я запросив її сісти й хвалькувато продовжив перекладати речення, в якому каландр проміжного калібру вступав у загадковий зв’язок із протимагнітним броньованим запобіжним кожухом Х². Тоді вона закурила сигарету світлого тютюну, а я — темного, і хоча мені було досить самого тільки імені Маручи, щоб усе стало зрозуміло, я все одно дав їй говорити.

9 лютого

Опір бажанню побудувати діалог, в якому однаково переважала б вигадка. Найбільше мені запам’яталися штампи Анабель, її манера називати мене то «молодий чоловіче», то «сеньйоре», мовити «це здогад» або кинути «ох, що я вам розповім». Курила вона теж, вдаючись до штампу: випускала дим одним духом, без затяжки. Вона принесла листа від такого собі Вільяма; лист було відправлено з Тампіко за місяць перед тим, і я переклав його вголос, перш ніж викласти на папері, як вона мене одразу попросила. Раптом я щось забуду, проговорила Анабель, дістаючи п’ять песо, щоб розрахуватися зі мною. Я сказав, що не варто, мовляв, мій колишній компаньйон встановив цей безглуздий тариф у ті часи, коли працював один і почав перекладати дівчатам з нижнього міста листи від моряків і їхні відповіді. Я запитав у нього: «Чому ви правите таку низьку ціну? Або нехай платять більше, або взагалі не беріть з них нічого. Адже це не ваша робота, ви її робите з доброї волі». Він пояснив, що вже надто старий, щоб опиратися спокусі переспати іноді з котроюсь із них, от і згодився перекладати ці листи, щоб мати дівчат напохваті, але якби вони не платили цю символічну суму, то всі перетворилися б на мадам де Севіньє [84], а про таке й мови не могло бути. Згодом мій компаньйон виїхав із країни, я успадкував цей бізнес і за інерцією гнув ту саму лінію. Все йшло якнайкраще, Маруча та інші (їх тоді було чотири) поклялися, що нікому не дадуть моєї адреси, і в середньому припадало по два листи на місяць: один треба було прочитати по-іспанськи, а інший написати англійською (зрідка французькою). Аж ось, мабуть, Маруча забула про клятву, і, погойдуючи недоладною лискучою цератовою сумочкою, ввійшла Анабель.

10 лютого

Часи були ще ті: перонізм [85] оглушав мене за допомогою звичайного гучномовця в центрі міста, іспанець-брамник прийшов до моєї контори з фотографією Евіти [86] і зовсім неласкаво попросив мене зробити ласку й почепити її на стіну (а щоб я не відмагався, він прихопив чотири кнопки). Вальтер Гізекінг [87] дав кілька чудових концертів у театрі «Колумб», а Хосе Марія Гатіка [88], наче лантух із картоплею, впав на рингу в Сполучених Штатах. На дозвіллі я перекладав «Життя та листування Джона Кітса» [89] авторства лорда Хьютона; а хвилини найбільшого дозвілля проводив у «Фрегаті», майже навпроти контори, разом із приятелями адвокатами, яким також був до душі добре збитий «демарія». А часом Сусанна…

Непросто рухатися далі, я занурююся в спомини, намагаючись водночас утекти від них, позбутися їх, відтворюючи (але заковика в тому, що для цього треба їх усі перебрати на себе). Спробувати вести розповідь про те, що загубилося в тумані, про речі, висмикнуті часом (і мов на глум, чітко бачити чорну сумочку Анабель і виразно чути її «дякую, молодий чоловіче», коли, дописавши листа до Вільяма, я дав їй десять песо решти). Лише зараз я розумію, що насправді відбувається, а тоді я не надто добре тямив, що й до чого, я маю на увазі приховані причини того дешевого танго, що розпочалося з Анабель, від Анабель. Як збагнути справжню суть мілонги, посеред якої була одна смерть і не більше, не менше — як пляшечка з отрутою, адже Анабель не стала б розповідати офіційному перекладачеві з власною