Читати книгу - "Дочка Медічі"

«Інші», у звинуваченнях матері це слово особливо виділяється. Я так розлючена, що гнів на якийсь час засліплює мене. Моє обличчя палає, і злі сльози щипають очі.— Які ще стосунки закидає мені мій брат? — я знаю відповідь, але все одно маю поставити це запитання. О Генріху, я була так віддана вам, як ви могли повірити наклепам і говорити лихі речі про мене?

— Анжу стверджує, що ви загравали з сеньйором дю Гастом і стали загальним посміховиськом, переслідуючи його.

— Я ненавиджу цього сеньйора і скоріше дозволила б відрізати собі рота, ніж цілувати його!

— Це добре, але, боюсь, це суперечить словам вашого брата.

— Мого брата ввели в оману!

— Навіщо сеньйору розпускати чутки про вас?

Тому що я відмовила йому. Я хочу вимовити цю фразу, вигукнути її, але це неможливо. Думка про наслідки такої відвертості змушує мене тримати язика за зубами. Як розповісти матері про зустріч із Гастом? Я згорю від сорому. А якщо вона не повірила б мені... певно, я померла б.

Після однієї чи двох хвилин мовчання мати підводиться і, взявши мене під лікоть, підштовхує до дверей.

— Ідіть спати, Марго.

— Пані, я благаю вас більше довіряти мені. Не треба сумніватися в мені й прислухатися лише до Анжу.

— Ви забуваєте, що я почала довіряти вам після його поради. Якщо ви втратили його довіру, цього достатньо, аби похитнути мою.

— Усе, що було між нами, теж варто забути? Усі послуги, які я робила йому, відкинуті лише тому, що хтось розповів йому якусь брехню про мене або він сам бреше?

Мати дає мені ляпаса.

— Не смійте ніколи називати вашого брата брехуном.

Я відчуваю присмак крові, але вперто наполягаю на своєму.

— Тоді я називатиму його зрадником. Якщо бажаєте, можете вдарити мене ще раз, але я не відмовлюсь від своїх слів. Анжу не бачив від мене нічого, крім відданості, натомість він зводить на мене жахливий наклеп і цілеспрямовано шкодить мені. Я не забуду цього.

Я задирливо піднімаю підборіддя, з нетерпінням чекаючи на її відповідь. Вона мовчки повертається до мене спиною. Це гірше за ляпас.

— Ви заливаєте водою мій килим,— голос Анжу до божевілля спокійний.

— Це все, що ви можете сказати? — лють і розчарування клекочуть у моїх грудях.

— А що я маю сказати?

— Ви могли б розповісти, чому зганьбили мене перед матір’ю попри те, що я неухильно дотримувалася обіцянок, якими ми обмінялися в Плессі-ле-Тур.

З притаманною йому граційністю Генріх підводиться, наче нічого особливого не трапилося, і йде до мене, доки не наближається впритул.

— Ви знаєте чому. Герцог де Гіз. Він захоплюється вами. Всі про це говорять,— він простягає праву руку й ніжно проводить зворотною стороною долоні уздовж моєї щелепи, після чого стискає моє підборіддя великим і вказівним пальцями.

— І що? Гадаєте, невинний флірт змусить мене забути мій обов’язок перед вами?

— Але ж це не просто флірт! Ви закохані в герцога! — він жорстоко щипає мене за підборіддя й відпускає.

— Ні,— я торкаюся місця, де відчувається біль від його дотику.

— Ні? Годі, Марго, ваш рум’янець розкриває правду, яку замовчують ваші вуста.

— Якщо я захоплююсь герцогом, половина придворних дам чинить так само,— визивно відповідаю я.— У чому зрада?

— Ви відрізняєтесь від інших придворних дам. Ви затьмарюєте їх так само, як і я затьмарюю Гіза. Як ви можете принижувати себе, захоплюючись ним?

— Я не принижую себе! Герцог не мій...— я силкуюсь вимовити слово, аби прямо заперечити те, що мій брат, певно, чув від Гаста.— Він не мій коханець. Я не маю коханців. Ви не можете сказати те ж саме про себе.

— Мої коханки нічого не значили для мене. Але ви маєте почуття до Гіза,— Анжу нахиляється, аж доки його губи торкаються мого вуха. Від його гарячого подиху я тремчу.— Ви любите його сильніше за мене? Ви змусите мене страждати, обіймаючи мого ворога?

Я відступаю назад.

— Герцог не ворог вам. Він служить королю під вашим командуванням.

— Він служить лише собі та ігнорує мої накази, коли йому заманеться. Чи ви забули Ла-Рош-л’Абей? — обличчя мого брата спотворене люттю. Попри те, що минули місяці і відбулося чимало битв, спогади про ту подію все ще турбують його, немов незагоєна рана.

— Я не забула, але весь двір — так. І вам час забути. Відтоді ви здобули багато перемог, про які говорить уся Франція.

Здається, Анжу не заспокоюється. Я не розумію, чому він не бачить очевидного: якою би сильною не була моя прихильність до Гіза, це не заважає мені любити його.

— Герцог — амбітна людина,— продовжую я.— Було б дивно, якби він не відстоював власні інтереси. Але я обіцяла захищати ваші інтереси, і ви можете довіряти мені, адже я люблю вас.

— Справді?

— Ви сумніваєтесь? Як ви можете сумніватися, якщо я співала для вас, танцювала з вами, полювала пліч-о-пліч і ставала на ваш бік у будь-якому конфлікті відтоді, як ми возз’єдналися у Фонтенбло п’ять років тому? Як ви можете сумніватися, якщо я запропонувала Богу моє життя замість вашого, коли ви хворіли?

— Я таки сумніваюсь,— його очі знову сяють,