Читати книгу - "Кілька років зими"

— Але ж ми можемо й пішки піти по рейках і, рано чи пізно, вийти до того ліфта? — спитала Софія.

— Там далі, напевно, є розгалуження колій у різні боки. Цілком ймовірно, що паротяг останній раз їздив саме до потрібної нам шахти, оскільки там єдиний ліфт нагору. Тому стрілки мають бути переведені якраз у тому напрямку. Принаймні будемо на це сподіватися. До того ж іти пішки, як ви вже бачили, вкрай небезпечно, а якщо ми повернемо до життя цю махину, потворам буде набагато складніше напасти на нас, чи не так?

— А я колись керував подібною штукенцією. Давно це було і далеко звідси. Правда, працював я на ній зовсім недовго, допоки ми не зіштовхнулися з іншим потягом. Довелося мені піти і з тієї роботи, — замислено протягнув Григір.

— Григоре! У тебе є шанс знову проїхатися на справжньому потязі! Ти зможеш згадати, як це робиться? — вигукнув Іван.

— Ну… Давно це було… Напевно, я не зможу.

— Григоре, любий! Задля усіх нас, задля порятунку Іванового рукопису, задля цих бідолашних дітей, заради нашої нещасної країни, заради майбутнього казок, спробуйте відновити це в пам’яті! Ми всі вас про це благаємо! — Софія узяла товстуна за руку і лагідно зазирнула йому в очі.

Григір знітився.

— Я не знаю… Я не зможу… Це дурниці…

— Послухай, сусіде. Ми вже подолали таку далеку і небезпечну путь, ми багато чого пережили разом за цей час. Нам залишився, можливо, останній ривок до мети. І зараз усе в твоїх руках. Ніхто із нас не вміє керувати цієї штукою. А ти вмієш. Ти просто трішки забув, як це робиться, ось і все. Але ми всі допоможемо тобі, ми будемо поруч і неодмінно справимося з цим спільними зусиллями! Ти лише спробуй. Я впевнений, що все у тебе вийде! — Іван поглянув на друзів і поставив ногу на приступку до кабіни. Рішуче піднявшись наверх, він крикнув:

— Хіба розумно втрачати такий чудовий шанс — проїхатися на старовинному потязі? Я б потім собі не вибачив цього. Сміливіше, друзі! Нас чекає нова дорога!

Гелій допоміг дітям і Софії піднятися в кабіну потяга. Внизу залишився стояти тільки Григір. Врешті, підвівши очі на друзів, він повільно всміхнувся і його очі засвітилися теплом і добротою. Він схопився за поруччя і видерся нагору, важко дихаючи і щокроку озираючись униз.

Іван із Гелієм знайшли біля топки купу вугілля та дві лопати і заходилися розпалювати вогонь. Григір несміливо став до керма потяга і обережно його погладив. Потім запалив великий ліхтар на кабіні, й тунель попереду одразу освітився дивними жовтими спалахами. Врешті Григір зробив кілька якихось таємних маніпуляцій і потяг раптово ожив. У топці вже палав радісний вогонь, а Іван з Гелієм продовжували хвацько працювати лопатами. Софія сміялася з їхніх білосніжних усмішок на чорних обличчях. І ось старовинний паротяг здригнувся і поволі рушив із місця, скрегочучи, зітхаючи, стогнучи і важко віддихуючись через трубу. Він дедалі більше розганявся і невдовзі вже набрав потрібну швидкість. Вони їхали тунелем по старих рейках і по черзі задоволено визирали із кабіни.

— Скільки нам приблизно їхати? — гукнув Григір до ­Гелія.

— Десь близько півгодини! Наприкінці там має бути кільце. Дивись, не пропусти!

Потяг все набирав швидкість, а Григір вже упевнено кермував паротягом, заклопотано поглядаючи то у бокові вікна, то на кочегарів, то на Софію. Врешті він гукнув до Івана:

— Досить топити! Треба зменшувати хід! Я бачу попереду кільце.

Жало засвітив ліхтарик і обережно спустився в тунель. Різкий і відразливий трупний сморід вдарив йому в обличчя, але він, трохи зморщившись, лише пришвидшив кроки. Раптом десь далеко попереду Жало почув дивні звуки, ніби гуркотіння потяга. Він зупинився і уважно прислухався. Так, він не помилився: десь там, у глибині тунелю, на пристойній швидкості їхав потяг. Жало приклав вухо до рейки. Тепер він вже знав напевно, в якому напрямку рухається поїзд. Жало випростався і, вже не криючись, розмашистими кроками пішов уперед.

Локомотив востаннє позіхнув, випустив угору чорний клубок диму і зупинився у глухому куті. Друзі по черзі спустилися на землю.

— Молодець, Григоре, ти все-таки зробив це! Ми пишаємося тобою! — сказав Іван і поплескав Заливаху по плечі.

— Я був не сам. Ви всі брали у цьому участь. А я лише весь цей час думав про те, як би кудись знову не врізатися, — пробурмотів Григір.

Тим часом Гелій обдивився все довкола і покликав друзів до старезної дерев’яної відкритої платформи з двома великими колесами по боках, на які були намотані іржаві і в декількох місцях надірвані троси.

— Ось той ліфт, про який казав Рем. Нам треба туди, — він посвітив ліхтариком угору, але його світла не вистачало, аби побачити вихід із штольні.

— Невже ми поїдемо так високо на цій, вочевидь, дуже хисткій конструкції? Це ж справжній подарунок для самовбивць! — кволо пробурмотів Григір.