Читати книгу - "Ніжно відданий Декстер"

У суботу вранці, прокинувшись пізніше звичайного, я зробив пробіжку по району. Прийнявши душ і сердечно поснідавши, я відправився купити кілька абсолютно необхідних речей — нову котушку клейкої теплоізоляційної стрічки і гострий як бритва філейний ніж. Оскільки Темний Мандрівник почав прокидаючись, потягуватись і розминати м'язи, я зайшов в найближчий ресторан м'ясних страв і замовив здоровенний нью-йоркський біфштекс, прожарений, звісно, так, щоб у м'ясі не залишилося і слідів крові. Потім я проїхав до будинку Рейкера, маючи намір оглянути його при світлі дня. Рейкер підстригав галявину перед будинком. Я уповільнив хід, щоб краще роздивитися його. На його ногах були, на жаль, не червоні ковбойські чоботи, а старі тенісні туфлі. Сорочки на фотографі не було, і його кволе тіло виявилося кощавим, в'ялим і дуже блідим. Але нічого, скоро я додам йому забарвлення.

День виявився вельми продуктивним і приніс мені велике задоволення, мій День Напередодні. Коли задзвонив телефон, я тихо сидів удома, віддаючись вельми доброчесним роздумам.

— Добрий день. — вимовив я в трубку.

— Ти можеш сюди приїхати? — запитала Дебора. — Нам треба закінчити деяку роботу.

— Що за роботу?

— Не будь паскудою. Приїжджай сюди. — сказала вона і обірвала зв'язок.

Її слова викликали у мене роздратування. По-перше, я не знав ні про яку незакінчену роботу і, по-друге, я не був упевнений в тому, що я був паскудою. Чудовиськом — безперечно, так. Але чудовиськом вельми приємним, добре вихованим, з гарними манерами. Крім того, мене вивело з рівноваги те, як сестра кинула трубку. Адже це означало, що, почувши її наказ, я повинен був затремтіти і кинутися його виконувати. Ну і нахабство! Сестра чи ні, важкий у неї удар чи ні, не має значення. Ніхто не може змусити мене тремтіти.

Однак я таки послухався. Поїздка до «Мьютайні» зайняла часу більше, ніж зазвичай. Була субота, і передвечірні вулиці кишіли людьми, які безцільно тинялися навколо. Я повільно пробирався крізь натовп, мріючи для різноманітності про те, щоб втиснути педаль газу в підлогу і врізатися в цю мандруючу орду. Деборі все-таки вдалося зіпсувати мій прекрасний настрій.

Вона не поліпшила його і після того, як я постукав у двері пентхауса. Коли Дебора відкрила двері, на її обличчі був такий вираз, який виникав лише у копів, які намагалися вирішити кризову ситуацію. Одним словом, моя сестричка всім своїм виглядом нагадувала здоровенну рибину з дуже огидною вдачею.

— Заходь. — сказала вона.

— Слухаюсь, хазяїне.

Чатскі сидів на дивані. У ньому як і раніше не було нічого колоніального, ймовірно, для цього йому не вистачало брів. Але все ж у нього був такий вигляд, ніби він вирішив продовжувати жити, з чого випливало, що затіяний Деборою проект перебудови розвивався успішно. Біля стіни поруч з ним стояв металевий костиль, а сам герой потягував каву. На столі перед героєм стояло велике блюдо з булочками.

— Привіт, друже, — привітався він і помахав своїм обрубком. — Бери стілець.

Я взяв британський колоніальний стілець і сів, прихопивши по дорозі пару булочок. Чатскі подивився на мене так, наче хотів висловити протест, але булочки — це було найменше, чим він міг віддячити мене. Адже я як-не-як врятував його від кровожерливих алігаторів і бойового павича, і навіть зараз жертвував суботою заради якоїсь невідомої мені огидної справи. Та я заслуговував цілий торт!

— Отже, — промовив Чатскі. — нам треба визначити, де переховується Хенкер. І це треба зробити швидко.

— Хто? — спитав я. — Ти хочеш сказати, доктор Данко?

— Його прізвище — Хенкер, — пояснив він. — Мартін Хенкер.

— І ми повинні знайти його? — запитав я, збурений зловісними передчуттями. Цікаво, чому вони витріщалися на мене, при цьому кажучи «ми»?

Чатскі пирхнув, ніби я жартував, а він в свою чергу зрозумів в чому прикол.

— Та-ак, правильно. І де ж він, по-твоєму, може перебувати, друже?

— Взагалі-то, я про це взагалі не думаю.

— Декстер. — вимовила Дебора, і в її тоні я вловив загрозу.

Чатскі спохмурнів. Це було доволі дивною експресією на обличчі без брів.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я хочу сказати, що тепер це зовсім не моя проблема. Я не розумію, чому я або навіть ми повинні його шукати. Він отримав те, що хотів, і чому б нам просто не розійтися по домівках.

— Він жартує? — звернувся Чатскі до Дебри, і якщо б у нього були брови, він би обов'язково би їх підняв.

— Він не любить Доукса. — сказала сестра.

— Але послухай, адже Доукс — один із наших хлопців.

— Тільки не з моїх. — заперечив я.

Чатскі похитав головою.

— Ну, добре, це твоя турбота. Але ми все ж повинні знайти доктора. У цій справі є політична сторона, і буде багато лайна, якщо ми його не візьмемо.

— Гаразд, — кивнув я. — Але чому ти вважаєш, що це моя проблема? — особисто мені це питання здалося цілком резонним, але, якщо судити з реакції Кайла, то це виглядало так, ніби я заявив про намір підкласти бомбу під початкову школу.

— О Боже, — промовив він і зі знущальним захопленням потряс головою. — А ти ще та штучка, друже.

— Декстер, — втрутилася Дебора. — поглянь на нас, — я подивився на Дебру із гіпсом на руці і на Чатскі з його двома обрубками. Якщо бути чесним, то вони не виглядали ні небезпечними, ні лютими. — Нам потрібна твоя допомога.

— Але ж, Деб, справді.

— Будь ласка, Декстер. — промовила вона, знаючи, що я не міг відмовити, коли вона вимовляла це чарівне слово.

— Деб, ну годі. Вам потрібний екшен герой, здатний ударом ноги відкрити двері і увірватися куди треба, палячи із пари кольтів. Я ж всього лише експерт-криміналіст — лагідний, трохи пришелепкуватий хлопець.

Дебора пройшла через кімнату і, зупинившись від мене в кількох дюймах, тихо промовила:

— Я знаю, що ти таке, Декстер. І знаю, що ти зможеш це зробити, — вона поклала руку мені на плече і прошепотіла: — Кайлу це необхідно. Він повинен схопити Данко. В іншому випадку він більше ніколи не стане чоловіком. Для мене це дуже важливо. Будь ласка, Декстер.

Що ми можемо зробити, коли в хід пішов великий калібр? Не