Читати книгу - "Жриці, амазонки та чарівниці"

Приборкавши коней, амазонки рушили в степ.

Одного дня здалека побачили, як пасуться вівці. Одразу ж оточили череду і погнали всю здобич у глибину степу, потім вбили тварин і спекли на вогні, а шкіри висушили, щоб зробити з них намети. Певний час кружляли околицею, захоплюючи стада та забираючи майно скіфів.

Однак мусили діяти обережно і швидко. Бо скіфи немилосердно обходились із пійманими ворогами: пили кров убитого супротивника, з черепів робили келихи, а зі шкіри бранців — прапорці. Шанували бога-отця Сонце і богиню Місяця, а на честь бога війни вбивали в землю залізний меч, що був його символом та зображенням. Саме такого меча побачили амазонки поблизу своїх наметів і зрозуміли, що скіфи оголосили їм війну. Поспіхом сіли на коней і рушили в степ, але було вже запізно, скіфи оточили їх звідусіль. Амазонки, за своїм звичаєм, вишикувались клином і, стріляючи з трьох сторін із луків, — погнали коней.

Їх врятували білі коні венетські, — скіфи неспроможні були їх наздогнати.

Кілька войовниць загинуло, але амазонки не зважились за ними повернутися, бо скіфів було значно більше.

Після цієї першої битви зі скіфами вирішили повернутися над річку, де зустріли стадо диких коней, і розбити табір, бо наближалася зима. Дні ставали все коротшими, аж якось надвечір почав порошити сніг. На небі світив місяць і осяяв покритий інеєм степ, через який плив хоровод повільно крокуючих постатей, кожна з перевішеним через плече щитом і дротиком в одній руці, а в другій руці — вуздечка білого коня. Часом мандрівниця тулилася до шиї тварини, а та повертала голову і дихала теплом людині в обличчя. Отак вони йшли одна за одною в кам’яному мовчанні, наче богині, вирізані гетитами на кам’яній плиті або ж примари, що мандрують долиною Еребу через асфоделеві луги.

У степу зненацька вибухнула весна. Зацвіли квіти, зашуміли рої комах. В очеретах над річкою затріпотіли водні птахи, а крижини з гуркотом спливали до моря.

Амазонки вийшли із землянок. Із насолодою випростовували руки та підносили обличчя до сонця. Були схудлими, зі зліпленим волоссям, брудні від диму та спання на лежанках з моху. Лише леопардові шкури на спинах та золоті остроги на ногах свідчили про їхнє блискуче минуле.

Однак в міру того, як ставало тепліше, обличчя амазонок покривалися золотавою барвою, а річка змивала з них бруд і отупілість зими.

Якось помітили здалеку дими вогнищ, яких ще вчора не бачили. Очевидно, якісь люди розбили біля них табір. Не знали, однак, скільки було тих людей і які вони мали щодо них заміри.

Отож послали загін на розвідку.

Загін повернувся ввечері і приніс дивні відомості. В таборі мешкають воїни. Але, побачивши, як наближається до них загін амазонок, якнайшвидше сіли на коней і почали тікати. Коли амазонки приїхали до табору, — він був порожнім. Забрали звідти їжу і повернулися. Ніде по дорозі не побачили вбитого в землю меча — знаку оголошення війни.

Назавтра, коли посутеніло, вартівниці на валу сповістили, що скіфи знову розпалили вогнища. Мабуть, повернулися на те саме місце, але годі було здогадатись, що вони збираються чинити далі.

Тимчасом у амазонок закінчилися запаси харчів, а полювання на водних птахів обридло, отож вони вирішили розпустити загони в пошуках черід худоби.

Скіфи також заганяли худобу. Якось вони зустрілися в степу і скіфи погнали до амазонок стадо овець та кіз, наче даючи цим знак, що не мають ворожих замірів.

Наступного дня вогні скіфів наблизились до табору войовниць.

Амазонки мали звичай купатися зранку в річці. Трапилось так, що одна з них, скупавшись, відійшла до кущів, щоб задовольнити природну потребу. Коли вийшла зі схованки, побачила неподалік молодого скіфа. Він стояв оголений з виразом очікування на обличчі. Якусь мить вони дивилися одне на одного, аж доки амазонка не зробила рукою легкий рух, чи то відштовхуючи, чи то запрошуючи. Скіф із поважним виразом обличчя підійшов до неї. Був він дуже молодим, дуже вродливим, і амазонка подумала, що добре було б втаємничити його у містерію кохання. Вони лягли у глибокій траві посеред квітучого степу. Кружляли над ними бджоли — меліси, жриці Матері-Землі, яка вислала колись бджолу на пошуки зниклого бога. Меліса мусила помазати його воском і привести додому, бо чоловік, залишений сам собі, легко може подітися невідь-куди.

І так з’єднались у весняному обряді бездомна амазонка та кочівник із племені царських скіфів над рікою Танаїд[160].

Коли підвелися, хотіли сказати щось приємне, але, не знаючи мови одне одного, лише засміялися, були-бо молоді й почувалися щасливими.

Потім амазонка показала на пальцях, щоб завтра він прийшов на це ж саме місце з іншим скіфом, а вона приведе подругу.

Усю весну і все літо тривали шлюбні ігри амазонок зі скіфами. Уперше трапилося так, що амазонки спілкувалися не зі своїми бранцями, а з вільними юнаками, і серця їх наповнювались радістю, що юнаки, хоч і могли піти, залишалися з ними.

Коли амазонки вивчили скіфську мову, довідались, що скіфи слідкують за ними від осені, з часу тієї сутички, коли впевнились, — вбиті ними воїни насправді були молодими дівчатами. І от врадили скіфи, що навесні вишлють до них наймолодших та найвродливіших хлопців з числа тих, що не мали ще жон, і ті розіб’ють табір поблизу амазонок, але в жодному разі не воюватимуть із ними, а всіляко намагатимуться їх до себе прихилити.

Восени скіфи та амазонки об’єднали свої табори в один і кожна амазонка замешкала в наметі з тим скіфом, з яким вона уперше з’єдналася.

Тоді скіфи сказали:

— У нас є батьки, є у нас і своє майно. Отже, досить нам цього життя. Нумо повернемося і житимемо з усіма іншими. Ми візьмемо вас із собою, як наших дружин, а не якихось там інших.

Відповіли амазонки:

— Ми не можемо жити з вашими жінками, бо в нас і в них різні звичаї. Адже ми стріляємо з луків і кидаємо дротики,