Читати книгу - "Шалена"

– О, так, – каже Ніно.

Я бавлюся пістолетом, а Ніно спостерігає. Він холодний і твердий. Я стогну. Дуло з’являється та зникає, туди-сюди, туди-сюди. Воно крутиться й ковзає, його краї грубі, холодні, тверді, металеві. Спиною пробігають мурашки.

– О, так.

Ніно забирає пістолета й кладе його назад на тумбочку, сідає на ліжку на коліна переді мною. Я знаю, чого він хоче. Розстібаю ширіньку та стягаю його джинси. Охрініти не встати! Він величезний. Найбільший, що я бачила. Більший навіть, ніж у Сальваторе. Він як у Марка Волберґа. Як містер Дік. Він пахне плоттю, тілом. Я відкриваю рота. Ніно тремтить. Його очі світяться, горять.

– Іди-но сюди, puttana[114], – каже він, хапаючи мене за плечі, стягаючи по ліжку й перевертаючи. Моя вагіна напружилася до болю. Його пальці впиваються в мою талію, місять мене, стискають. Я така мокра, що з мене тече.

– Ти впевнений, що він мертвий? – кажу я в узголів’я ліжка.

– Його мізки на підлозі кухні. Доменіко там прибирає.

Зараз мені хочеться самій убити його, та вже пізно. Він в’їжджає в мене одним рухом, так глибоко й сильно, що я кричу. Він хапає мене за волосся і втискає обличчям у подушку. Я не можу дихати. Не можу рухатися. Він б’ється і б’ється в мою точку G. Люто. Грубо. Повертаю голову набік і стогну.

– Не зупиняйся! Не зупиняйся!

Його руки ковзають по моїй спині, по моїй шиї, по моїх плечах. Він встромляє палець мені до рота, я боляче кусаю його. Я задихаюся, прискорено дихаю, благаю його, молю:

– Не зупиняйся! О чорт, тільки не зупиняйся.

Він ляскає мене по заду: пече, як укус змії.

– Ей! – кажу я, ухиляючись. Я вдаю, що злюся, та насправді мені сподобалось.

Він перевертає мене й лягає на спину. Я сідлаю його й опускаюсь. Я ковзаю по його члену, повільно, повільно. Тепер я осідлала його, а він притягує мене ближче. Він такий неймовірний у мені, налитий, широкий. Відчуття наростає, наростає, наростає, і я кінчаю, кінчаю, і чорт!

Він знову мене перевертає, мені паморочиться в голові, я злітаю. Його пальці тягнуться до моєї дупи, він встромляє один всередину. Пече. Це нормально? Я раніше цього не робила. Рука зісковзує, я б’юся головою об узголів’я. Ніно стягає мене вниз. Він дихає в моє волосся, я відчуваю вологу й тепло його дихання на потилиці. Тепер його пальці гладять мій клітор, і він трахає мене в дупу. До біса нормально, це, трясця йому, дивовижно! Кажуть, дупа – це нова вагіна. Він кінчає, і мої нутрощі стискаються. Щось рідке виплюскується з моєї вагіни, несамовито, дивно. І я знову кінчаю, як ніколи доти.

Він убив заради мене! Ніно вбив Сальваторе! Я не можу дихати. Нічого не бачу. О Боже. Ніно – мій єдиний. Думаю, ми з Ніно – споріднені душі.

Любов до грошей – основа фінансового процвітання, то чого ж я тоді банкрут?

Це Бет винна, що мене вигнали з Гайдівського руху[115] в 2001 році. Протягом усього року ми з Бет організовували численні благочинні продажі випічки, забіги, марафони з плавання й сну, гала-концерти, дискотеки, спонсорські велосипедні змагання. На Великодній марафон із читання я подужала дванадцять книжок Енід Блайтон поспіль (оговтатися після такого неможливо). Я вдягалася гот-доґом на костюмований пікнік. Я сплела три кілограми шаликів. Ми були найвеликодушнішими у своєму загоні. Ми чинили добро й шанували закон, як заповідав великий барон Бейден-Павел[116]. Ми зустрілися з президенткою Гайдівського руху, Її Королівською Високістю графинею Вессекською Софі, зібрали нагороди за пожежну безпеку, невідкладну допомогу, виживання й досягли запаморочливих висот очільниць загонів.

Сказати, що я була розбита, – це не сказати нічого. Радше розіп’ята.

Я була взірцем, рольовою моделлю. «Райдуги» і «Брауні» та інші дівчата з руху хотіли бути як я. Я й досі чую відлуння оплесків у стінах старої церкви й тремтіння в голосі «Бобра», коли вона оголошувала рекордну суму грошей, яку я зібрала добрими справами за рік. Очі «Бурої сови» наповнилися слізьми, коли я забирала свою винагороду «За громадську активність». «Білка» плакала від радості.

На своєму піку наша манія збирання коштів вимагала від нас організації однієї події на тиждень – досить насичений графік. Я врешті-решт не витримала тиску просто перед своїм тринадцятим днем народження. Ми переробляли виставу для «Врятуйте дітей», влаштовували день тиші для Товариства із запобігання жорстокому поводженню з дітьми та урочисту вечерю для ЮНІСЕФ. Стрес був надзвичайний. Я не спала протягом місяця.

Проте воно того вартувало: в 2005-му я заробила 5 487,56 фунта – непогано для дитини, яка ходить в школу на повний день. Мені вже не було куди ховати гроші – то були здебільшого монети по фунту, мідяки, шестипенсовики, п’ятірки, кілька десяток, кілька двадцяток, чеки, пара бланків поштових переказів. Одного ранку я не могла знайти штанів, бо всі мої шухляди було напхано купюрами.

Я вирішила, що мені слід відкрити рахунок у банку. Я пішла до найближчого відділення «Ллойдз» і пояснила, з якою проблемою зіткнулась. Зайве й казати, як здивувався клерк тому, скільки годин я пропрацювала нянею і який у мене природній хист до заощадження. Він намагався вмовити мене відкрити депозит, але в мене були інші плани. Мені був потрібен інтернет-рахунок.

Нещодавно я подивилася «Людину дощу» з Дастіном Гоффманом і Томом Крузом. Я купила собі самовчитель із підрахунку карт: це не здавалося аж таким складним, коли це робив Реймонд, і я подумала, що якщо з цим упорався аутист, то впораюся й я. За двадцять чотири години я програла в казино п’ять тисяч. Додайте сюди дзвінок розлюченого юриста з «Врятуйте дітей» та моє ганебне виключення з Гайдівського руху, і зрозумієте, що жовтень видався кепський.

Але я була би поганою членкинею руху, якби не була готова до будь-чого. Врешті-решт, девіз руху – «Будь готова». Я припасла пляшку від пепсі, повну бензину з маминого «вольво», й коробку сірників. У вівторок вночі, коли всі спали, я навшпиньки спустилася в піжамі,