Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

— Вже все, — видушив я, хапаючи повітря; він одпустив мене, тяжко сапав, скидався на клубок тіні.

— Що це… Що це було? — запитав.

— Ангел, — відповів я. І був радий, що не бачу його обличчя.

— О боги ласкаві.

Деякий час він мовчав, обхопивши коліна руками. Я сів. Дихання заспокоїлося; тепер чекав, коли мине тремтіння. Вітер злегка обвівав нас, шумів у бур'янах.

Відтак Мирос запитав тихим, стривоженим голосом:

— Це завжди так відбувається?

— Завжди. Так.

А про себе подумав: так буде відтепер. Я відмовив ангелу; вона знала, що я не збираюся робити те, що вона вимагає; вона переслідуватиме мене по усій Олондрії як нагадування про поганий вчинок.

— Співчуваю тобі, — сказав Мирос, але я ледве чи чув його. Його слова означали для мене менше, ніж його рука, яка допомогла підвестися й завела в карету; менше, ніж його зусилля зробити наступний день звичайним: його жарти про воду, те, як він смикає поводи, його тріснуті губи, що насвистують якусь недоладну мелодію.

П'ятого дня ми зупинилися у величезному старому радху. Западали сутінки, немов наливалися настоянкою фіалок. Я розгледів у темряві розрослу вшир будівлю: широкі секції відкололися од неї й розвалилися, залишивши по собі зяючі отвори, а по подвір'ю було розкидане каміння упереміш зі шматками гнилих балок. У цьому місці панувала атмосфера занепаду, але звідкись з-за руїн вистрибнули кози, і дівчина вийшла з пожовклим цеберком води, аби ми могли помити руки. Вона була чорноока, метка, з твердим упертим підборіддям. Коли ми вмилися, вона шугнула ту воду в бур'яни.

Мирос виніс дядька з карети, і дівчина, не зажадавши жодних пояснень, без жодного слова завела нас до господи. Так ми опинилися в темній, закуреній кімнаті з килимом на підлозі. Мирос поклав непритомного жерця на край килима.

— Що з ним? — запитала дівчина.

— Впав, — коротко відповів Мирос. На якусь мить зупинився у нерішучості, а тоді підвів голову й зустрівся з нею поглядом. — Як по правді, то ми їдемо з Нічного Ярмарку на околиці Нуїллена.

Очі їй розширилися, але вона сказала лиш одне:

— Ласкаво просимо, телмарон.

Помалу, крадькома з темряви почали з'являтися гув’ялхі, одягнені у вицвілі сині роби свого стану. Отож, зібралися згорблена, зруйнована життям жінка, висока дівчина з якоюсь нетутешньою посмішкою і старий чоловік, який безперервно щось бурмотів. Останнім з’явилося мале дівча, років дев'яти-десяти, із жахливо спотвореним віспою обличчям. Не було чоловіків, окрім змаразмілого дідуся, і не було малих дітей. Згорблена жінка й висока дівчина дивилися на нас з відкритими ротами.

Чорноока дівчина з твердим підборіддям, яка вочевидь провадила домашнє господарство, принесла нам дерев'яні миски з тушенею і грубі жерстяні ложки. На вид їй було не більше шістнадцяти, і волосся як-будь стирчало з чотирьох кісок, але вона мала вмілі руки та рішучу ходу матрони. Вона вмостила двох старших жінок — як я припустив, свою матір і сестру — на килимі, давши їм одну миску й одну ложку на двох. В обох голови були щільно обмотані білими шалями на знак вдівства.

Дівчинка принесла горнятка з водою. То було жваве, граційне створіння, з чіпкими чорними очима на оплилому личку. Мирос уникав дивитися на неї, і коли підносив тушеню до рота, рука йому тремтіла. Стишивши голос, він запитав про старого буркотуна.

— Це батько моєї мами, — пояснила дівчина-матрона. — У нього ревматизм і судоми, він майже сліпий через катаракту. Але свого часу він був ще той зух! Орав поля власними руками і збудував цю кімнату, вже коли був старий. З самим лише ножем нападав на дадеші — на вершників, уявіть собі! Тримав у коробці їхні засушені вуха…

— Аж поки їх не з'їв Кіамі, — пустотливо додала дівчинка, зблиснувши очима на сестру.

І з тої раптом виплигнули її шістнадцять років — вона вибухнула нестримним реготом, але швидко прикрила рота долонею.

— Хто такий Кіамі? — запитав Мирос.

— Один тутешній кіт, — пояснила мала. — О! Дідусь тоді так розсердився! Вхопив нас за волосся…

І дитина, анітрохи не турбуючись своєю жалюгідною і потворною зовнішністю, заходилася розповідати про того найнепоправнішого в світі котяру. Вона сиділа зі схрещеними ногами й прямою спинкою, вільно опустивши руки, підносячи іноді пальчик, аби акцентувати головні моменти. Говорила швидко, очі сяяли пустотливістю, але й вогник розуму в них світився, і вся вона була втіленням яскравості, веселості, жвавості. Чорні очі сестри набували особливо м'якого виразу, коли вона дивилася на цю худеньку дитину, наділену неймовірно сильним характером і грубими, рептилоїдними рисами лиця. Дівчинка так насолоджувалася загальною увагою і власною вигадливістю, що в кінці розповіді повалилася на спину й реготала до знемоги. Навіть Мирос посміхнувся, і часточка колишнього артистизму повернулася на його обличчя, коли він, одкладаючи миску, прорік:

— Та він просто демон якийсь, той твій Кіамі!

Коли дитина вийшла, щоб принести ще води, її старша сестра нахилилася до нас і запитала напруженим шепотом:

— Ви дійсно приїхали з Нічного Ярмарку?

— Так, — запевнив Мирос.

— З того, де так багатьох вбили?

— Так.

— Ось, — з гіркотою промовила дівчина. — Такою є сьогоднішня Олондрія.

Раптом її мати вибухнула тирадою:

— В нас більше нема чоловіків. Наш дім без вікон. Він останній.

І показала брудною ложкою на дідуся. Її