Читати книгу - "Green Card"

289
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Green Card" автора Володимир Кошелюк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 68 69 70 ... 73
Перейти на сторінку:
час прийшов…

Цілий вечір я мив деталі в солярці, змащував, складав. Револьвер відливав синявою, наче тільки з конвеєра. Набої теж чудово збереглися, ніде ні цяточки. Лишилось спробувати, чи гожі.

Наступного дня я забився подалі в ліс, аж до покинутого глинища. Наган робив, як часи. Набоїв двадцять чотири штуки. Я відстріляв п’ять, лише один дав осічку.

Нормально. Тепер – «колеса».

В інтернеті я швидко знайшов потриману «дев’ятку». На оглядини поїхали з сусідом Сірьогою, автомеханіком. Той облазив авто, подивився, попробував і схвалив. Машина непомітна, непоказна, але з високим кліренсом і в нормальному стані.

Більшого й не треба.

Місто Козин я проминав десятки разів. Але то на автобусі, а це на машині. Треба було відшукати потрібну вулицю.

Пропустивши черговий кортеж лискучих «мерсів», я зупинився біля маркета. Лишу авто тут. Судячи з карти, до потрібного будинку кілометрів три-чотири. Краще пішки. Дістав «наган» зі схованки під кермом, засунув за пояс. Бахмата олімпійка сховає все. Пора.

Біля маркета снували люди, машин небагато – ще рано. Прохолодне повітря, повз шурхотять ошатні авто. Височенні паркани, шлагбауми, охорона – місцевий Беверлі-Хіллз. От тільки головні зірки тут – депутати, чиновники, бандити. Хоча всю тутешню публіку можна й не ділити на сорти.

Добряче поблукавши між тинами та кам’яницями, я нарешті натрапив на потрібну будову. Фігурна кована хвірточка з дзвінком. Натис декілька разів. Нічого.

Пройшовся вздовж високого тину. Подзвонив ще раз. У подвір’ї озвався пес. Судячи з голосу, кілограм на дев’яносто, не менше. Тисну ще, далі гачу кулаком.

Хвіртка враз розчахнулася, звідти вигулькнув молодий хлопець із чорними кущистими бровами й короткою стрижкою.

– Чо нада?

– Хазяїна поклич.

– Ти чо, офигел, лох? Вали нах отсюда!

– Я сказав хазяїна поклич, пацан.

– Ты сказал, да? Я тебе сичас кишки выпущу и на руку намотаю!..

Хлопчина кинувся, розмахуючи чорним ціпком. Міцний, в спортивних штанях, він уже наперед смакував, як порве лоха, затопче, зламає. Але отримавши під дих, по-дитячому хлипнув й завалився на бік.

– Аслан, что за кипиш? Ты гдэ, э?

Здоровань з АКС виступив на шлях, але відразу ж завмер, відчувши ствол між лопаток.

– Давай сюди «калаш»! Помаленьку.

– Ты кто? Да ты в курсе, чья это усадьба? Тебя ж, суку…

– Я на гачок надавлю – почка через рот вискочить. Зараз підеш й скажеш Умару, що прийшов малий Раш. Усьок?

– Да.

Здоровило почалапав у подвір’я. Я оглянувся – нікого. Боєць на хіднику застогнав, спробував зіп’ятись на карачки. Руки підломилися – він знову упав у пилюгу.

– Заходи.

Хвіртка відчинилась. Я ступив усередину. Двоє високих «джигітів» і той, без автомата.

– «Калаш» верни. И пушку сдай.

Я виклав зброю.

– Теперь иди за мной.

Я попрямував повз вилизані газони й розарій до високої кам’яниці. Лискучі дерев’яні двері з округлим верхом. Морений дуб, мабуть.

Серед світлиці стояв дядько Умар. Сивий, аж білий, в просторій сорочці, вільних штанях і м’яких капцях.

– Воккха стаг, могушалла муха ю хьан?[111] Дядько Умар осміхнувся, злегка хитнув головою.

– Дукха вехійла хьо[112].

– Баркал[113].

Охоронець тільки очі витріщив. Дядько Умар підійшов і стис мою руку, а тоді обійняв міцними, наче кліщі, руками.

– Радий тебе бачити, сину. Це ж скільки пройшло?

– Вісімнадцять років.

– Це ти під ворітьми шороху наробив?

– Та нукер твій почав обзиватись і паличкою махать. От і прийшлось трохи… напоумити.

– Це правильно. Алі, біжи, глянь, як він там. І од мене додай, щоб гостей не лякав.

– А де ж це всі твої?

– В Київ поїхали, скупиться.

– Розумію.

– Як там твій старий? Як мама?

– Та… Батько в полоні. В ДНР.

Умар міцно стис губи.

– Бач, не втік від війни. Казав йому – нас доб’ють, за вас візьмуться.

– Хочу виручить батька, але сам не потягну.

– Знаєш, де він?

– Так.

– Звідки?

– Друзі помогли.

– А чим я поможу?

– Зброя, люди. Зв’язки.

– Хм. Знаєш, ми з ним добряче полаялись тоді.

– Знаю. Він не пішов у твою бригаду, послав на три букви й обізвав тебе бандюганом. Але згадай, хто вивіз твоїх з Грозного?

Дядько Умар схопився з крісла.

– Думаєш, я забув?!

– Поможи й мені. Крім тебе… нікого не лишилось.

Умар глибоко вдихнув.

– Кажи, що треба?

– П’ять бойовиків з досвідом. Транспорт, зброя. Зв’язки на «передку».

Дядько втупився в стіну, поклацуючи чорними чотками.

– Алі!

Плечистий охоронець з’явився наче з-під землі.

– Набери Руслана. Скажи – прошу негайно під’їхати.

Алі кивнув і зник.

– Розклад такий – я відійшов від справ. Маю тільки четверо охоронців. Воювали з них Алі й Рашид.

В Руслана вправна бригада, але просто так нічого робити не будуть.

– Я заплачу, скільки треба.

– Зброю я дістану. Скажеш, яку.

– Спасибі вам!

– Нема за що. Я б сам поїхав свого старшину виручати, та бач…

Дядько Умар підняв праву холошу – замість ноги до коліна стальна трубка.

– В дев’яносто дев’ятому отримав розривну. З того часу полишив справи.

Ми розмовляли, поки не прибув Руслан. Чолов’яга років сорока з бритим черепом й вухами наче вареники. Схоже, колись боротьбою займався.

Вислухавши мене, він пошкрябав підборіддя.

– Гнилий розклад. Ми не знаємо ні скільки їх, ні хто там на сторожі. До того ж треба швидко знайти провідників і прикриття. Навіть якщо штурмонути той льох, як виберемся назад?

– Цю частину беру на себе, – втрутився Умар. – Поїдете на моєму бусі як волонтери. Перебалакаю з хлопцями – поможуть.

– Зброя?

– «Калаші» й по чотири магазини на брата. По три РГД-5. Все, що можу.

– Зрозуміло. Ну, парень, скільки даєш?

– А скільки береш?

– По три штуки на брата. Мені п’ять. Снаряга наша.

– Годиться. Половина зараз, половина, як батько буде дома. Робити будете все, що скажу.

Руслан пожував губами.

– Умар – впрягаєшся за нього?

– Так.

– Тоді базара ноль. Де зустрічаємося?

– Коло «Видубичів», під мостом.

З тим Руслан і випарувався.

Умар пройшовся вздовж кімнати, злегка підшкандибуючи. Я встав.

– Спасибі, дядьку Умар!

– За що?

– За допомогу і…

– Яка допомога? Сиджу тут, наче…

Він махнув рукою і відвернувся. Я підійшов й міцно обійняв його. В старого бойовика на очах стояли сльози.

– Виручиш старого, подзвони. Запиши телефон…

З Козина я виїхав опівдні. Трасою мчали потоки авто. В мене навіть спина змокла, бо давно не їздив в такому трафіку. Але нічого не вдієш – треба скупитись.

Мені треба на Андріївський узвіз. Тому заїхав на стоянку біля «Фуршету» коло «Видубичів». Хай «дев’ятка» почекає тут декілька годин.

1 ... 68 69 70 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Green Card», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Green Card"