Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

Відтоді жінки показували себе якнайкраще в усіх військових сферах. Їх нагороджували медалями, вони діставали посади командирів. Жінки були стійкими та незламними в полоні, служили інструкторами й робили те саме, що й їхні колеги-чоловіки. Американський спосіб життя не зруйнувався, передбачення не справдилося.

Та й одна з основних засад, які відрізняють нас від військових диктатур, полягає в тому, що саме цивільні завжди вказували військовим, як діяти. Це один з базових принципів нашої історії та Конституції.

Звичайно, правила, що забороняли жінкам працювати в бойових умовах, були досить незручними для військової справи. Вони зв’язували руки командирам у реальних бойових ситуаціях. Жінки не просто не могли боротися за певні посади — їх навіть годі було «приписати» до підрозділу, який брав участь у наземних боях. Правила настільки не збігалися з реальними потребами, що всі старалися якось обійти їх. Жінок «прикріпляли» до цих підрозділів, а невдовзі заміняли, щоб їхній статус і далі залишався «тимчасовим».

Але є чимало причин, з яких на передовій мають бути жінки. І це найважливіше. Вони найкраще можуть виконувати конкретну роботу. Наприклад, бути головним снайпером підрозділу, проводити огляд відвідувачок на нарадах з воєначальниками тощо. Отже, жінки на передовій украй потрібні, і командирам постійно доводиться шукати способів, щоб їх туди привезти.

Найбільше згуртовують і готують до воєнних невигод спільні тренування. Роки, впродовж яких я літала зі своїм екіпажем, і спільні тренування лише зміцнили нас як команду. Ми відповідали тим самим стандартам, долали ті самі перешкоди. Так виник зв’язок, завдяки якому ми беззастережно довіряли одне одному життя. У наземних військах усе було інакше. «Прикріплені» жінки не тренувалися разом з побратимами, а отже, не мали можливості завоювати їхню довіру. Фактично вони відразу були приречені на провал.

Ми позивалися не для того, щоб примусити військових до чогось. Ми позивалися, щоб командири могли обирати найліпші з команд і тренувати їх без огляду на гендерні особливості. І хоч що скажуть ті, хто вважає загрозливою саму ідею сильних жінок-воїнів, реальність така, що переважна більшість учасників воєн підтримує такі зміни.

Чоловіки, які ухвалюють рішення на передовій, служачи в бойових умовах разом з жінками й бачачи, на що вони здатні, хочуть цих змін. Я ще не зустрічала жодного чоловіка, який, маючи досвід спільної з жінками служби, виступав би проти цього. Досвід супротивників новації переважно обмежується тим, що вони уявляють, як на війну потрапляє їхня сестра чи дружина й не може пристосуватися до бойових умов. Але, очевидно, кожна з них зовсім не схожа на тих жінок, які багато років тренувалися в бойових умовах.

Мій досвід підказує: змінити погляд, який базується на вигадках, зазвичай найскладніше. Переконання таких чоловіків ґрунтується на забобонах і не має нічого спільного з реальністю. Деяким чоловікам геть байдуже, про що свідчать факти і чого саме досягла жінка. Ніщо у світі не здатне зрушити їх з тепленького місця. Тому я розуміла, що нам слід готуватися до довгої, затяжної битви.

Проте вранці 23 січня 2013 року, коли я була у своєму офісі, мені несподівано зателефонував Мет Венте — командир моєї ескадрильї, який підтримав мене в цьому позові. Я працювала за столом, тож стишила голос, щоб не заважати іншим.

— Дозволь привітати тебе, Ем-Джей! — вигукнув він.

— З чим? — прошепотіла я, не відриваючись від роботи.

Я й гадки не мала, про що йдеться.

— Ти це зробила! — прокричав він мені у вухо.

Потім Мет повідомив, що міністр Панетта щойно скасував неконституційну заборону під час історичної прес-конференції, спільної з Генштабом. Почасти й через наш позов. Але найприємнішим було те, що він зробив це у відповідь на прохання, яке одностайно підписав увесь Генштаб. З передової просочилися розмови, і генерали чітко й однозначно зрозуміли своїх командирів. Ця заборона шкодила військовій справі. Усе! Річ була не в політкоректності. Просто вже давно наспів час скасувати цю дискримінаційну норму.

— УУУ-РААААА! — застрибавши, скрикнула я.

Офісні працівники довкола мене підвели голови й аж роти пороззявляли.

— Дивовижно! — вигукнула я.

Мет не міг повірити, що я цього не знала, і був дуже радий, що саме він розповів мені новини. Попереду на нас чекав іще нерівний бій — треба було переконати всіх не повертатися до політики дискримінації. Але перший крок уже зроблено, і він успішний.

До скасування цього правила жінки не мали права претендувати на так звані бойові посади. Щоб дістати таку можливість, жінка повинна була довести, що для неї можна зробити виняток. Тепер раптом усе змінилося. Слідом за цією постановою міністр доручив відповідним відділам протягом трьох років дослідити, які посади треба лишити «закритими» — якщо взагалі треба. Кожен відділ мав надати істотні докази й оформити спеціальні запити, якщо хотів «закрити» для жінок певні посади. Жінкам з усієї країни раптом стали доступними тисячі військових вакансій, про які вони роками навіть мріяти не могли.

Але раділа я недовго. Почали ширитися чутки, що політики погрожують знову легалізувати заборони. Я сподівалася, що це лише принада для виборців, проте була насторожі. Ми зайшли надто далеко. Я знала, що моє завдання — вплинути на цей діалог у національному масштабі й випередити політиків.

Одна з моїх подруг, яка також чимало зробила для того, щоб бойові посади стали для жінок «відкритими», запропонувала мені й іще кільком жінкам об’єднатись і створити організацію під назвою «Ініціатива інтеграції