Читати книгу - "220 маршрутів"

Міколай уже кілька днів тому знав, що Кайтек повертається. Почувши його голос у телефоні, він спочатку зрадів.

— Ми перемогли! — гордо промовив він.

Адже це була і його перемога. Утім, услід за почуттям тріумфу та полегші, що хворобу вдалося перехитрувати, у Міколаєве серце прокрався страх. Адже він зрозумів, що Кайтек захоче повернутися до музики. Він стільки разів згадував про це в лікарні. Навіть написав кілька композицій. Дуже незлецьких.

Кайтек довго не помічав, як Міколай відводить очі, щойно розмова торкалася групи й будь-яких планів на майбутнє. Думав, що той просто не хоче зурочити. У школі він зрозумів, що Міколай його уникає. Колись вони всі перерви проводили разом, а тепер йому довелося спеціально шукати його клас, проте Малий, постійно зайнятий розмовами з однокласниками, відбувався короткими фразами.

На питання про репетицію відповів, що йому заборонили грати. Зі школи виходив — а радше вибігав — із дзвінком, на мобільний не відповідав, і Кайтек відчував, що Малий на щось ображений. Тільки не міг зрозуміти, на що. Питання Меланії вони з’ясували ще на початку, то в чому річ? Може, є все ж причина, через яку Міколай не може йому пробачити?

А Міколай продовжував ховатися й тікати від нього. Це не мало жодного сенсу й доходило до абсурду. Найгірше було те, що Меланія теж поняття не мала, що з ним коїться. Адже все знову так, як має бути, то чому не можна почати спочатку? Дійшло до того, що Кайтек і Макар самі провели репетицію на ділянках, позичивши ключ через Меланію. Де був тоді Малий? Хороше питання! Якби не установка, що прикрита ковдрами й досі стояла на невеличкому підвищенні, хлопці б замислились, чи він, бува, не знайшов іншої команди й соромиться в цьому зізнатися.

Тимчасом Міколай шукав довкола чогось, що зайняло б його думки й хоч якось компенсувало би втрату. І одного дня, прибираючи в кімнаті, він натрапив на скейт! Той лежав забутий, помітно побитий, але невеликим коштом і зусиллями його можна було довести до нормального стану.

Скейтерський сезон саме починався. Було вже сухо й тепло, на східцях неподалік будинку після зимової перерви хлопці знову відпрацьовували все складніші стрибки. Щоправда, дошка мала б уже давно піти в небуття, раз і назавжди. Але тоді прощання було продиктоване здоровим глуздом. А що йому втрачати зараз? У найгіршому випадку знову щось собі зламає. Він вигріб із закапелків шафи старі речі, вдягнув захист і шолом. У перший день зазвичай падаєш найбільше. Треба берегтися.

— Що це за дурна ідея? — здивувалася мати. Вона саме відірвалася від комп’ютера, коли Малий хотів нишком вискочити.

— Чому дурна? Хочу трохи розім’ятися.

— Через мій труп! — почув він рішучу відповідь без натяку на жарт.

— Я ж із захистом. Що зі мною може статися?

— Хочеш розім’ятися — іди в басейн. Тема скейта закрита. Однозначно.

— Ти не можеш так зі мною! — скрикнув він.

— Закладемося? — мати непоступливо дивилася на сина. Він знав, що вона не перебільшує.

— Що це з тобою?

— Зі мною? — вона видавалася здивованою. — Згадай-но, що ти сказав лікареві. Може, ти й змінив думку, а я, так чи інакше, не збираюся туди повертатися.

— У мене повинно бути щось... — почав був Малий, та злякавшись, чим може закінчитися ця розмова, замовк. — Добре. Маєш рацію, — сказав він, щоб припинити дискусію. Скривися, сховав дошку назад під ліжко, і решту дня провів перед телевізором. Він не бачив, що дивився. Коли збагнув це, то сам здивувався.

Потроху Міколай став помічати, що він втрачає контроль над своїм життям. Йому здавалося, наче юно вислизає від нього, наче він лише спостерігає довколишню дійсність.

У нього не було ідей, чим зайнятися. Його нічого не цікавило. Він до всього охолов і все глибше поринав у себе. Задерев’янілий, наче хтось скрутив його міцними путами, він почав боятися. Він невимовно тужив за втраченою музикою. І поняття не мав, чим заповнити величезну пустку, чорну діру, що залишилася після неї. Бо нічого не міг знайти.

Того ранку дорогою до школи він просто не вийшов з автобуса. Хоч доходила восьма, Міколай поїхав далі, до центру. Це не було звичайне прогулювання. Домашнє мав зроблене, жодна контрольна його не лякала. Він тікав від поглядів Кайтека, питань Кайтека, розмови з Кайтеком.

Кілька годин Малий катався автобусами. Їздив з одного кінця міста до іншого, без системи й мети, збайдужілий до того, що з ним відбувається. Безпорадний у ситуації, якої не міг опанувати, наляканий і розбитий, він шукав допомоги. Але в кого він мав би її знайти? За звичкою хлопець вийшов на площі Конституції.

Раптом щось у його голові промовило: «Кайтек живе. Це я помер. Так. Я хочу померти!». Він глибоко вдихнув. Власні слова трохи його приголомшили, але не так, як можна було б подумати. Це був єдиний вихід. Піти, забрати себе, зникнути. І нічого не треба було б нікому пояснювати, ні за що не виправдовуватися, і тікати невідомо куди від самого себе. Він відчував, що скинув би непомірний тягар. Що позбувся би болю, який отруїв йому всю радість життя.

Тепер він навіть до «Рифу» боявся зайти. Стояв перед вітриною й дивився на інструменти. Він більше ніколи їх не торкнеться. Йому хотілося кричати, вити від розпуки, битися головою об скло. Так. Він повернеться додому й увечері проковтне все, що знайдеться в аптечці. Хай це все врешті закінчиться одним махом!

«То я таки не став ударником. І вже ніколи не стану...» Він думав, хто забере його барабани, коли буде вже по