Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

Агнешка підносить вузол над парапетом, опускає його на землю. Зачиняє вікно.

«Вітер віє, мряку сіє, осінь, осінь йде...»

І це Конопніцька. На цей раз для співу. Пісенька про осінь, щоправда, мало гармонує з сьогоднішнім ясним днем, бо ж на вітер і дощ навіть не збирається, а за відчиненим вікном поблискують в сонячному промінні нитки бабиного літа. Агнешка ще раз проспівує пісеньку від початку до кінця, а очима — роздвоєння уваги! — оцінює й перетворює в число свій сьогоднішній успіх, свій перший тріумф, який сповнює щастям та гордістю, і навіть її спів, завжди не такий уже й сильний, стає дзвінкішим і якимсь крилатим. Шістнадцятеро! Чотири ряди парт заповнені. Прийшла й Уля, не підвела. Сіла вона сьогодні з Тотеком аж на останній парті. І добре, бо обоє ж найвищі. Дивись-но ти, недовірливцю й несправедливцю! Бігай собі по двору, позиркуй у вікна, лютуй! Сьогодні ти просто смішний, тільки смішний!

— Ну, як, тепер зможете самі?

— Зможемо.

— А по одному? Кожний зокрема?

— Зможемо.

— Хто ходе першим?

Піднялося кілька рук.

— Геня Пащук і Яцек Зависляк. Ставайте, будь ласка, тут, обличчям до класу, ось так. Голосно, сміливо, виразно. Увага... три, чотири!

Яцек — несміливець. І хотів би відзначитися, та соромиться. То червоніє, то біліє. Навперемін.

— ...Сюрчить цвіркун за комином, той сторож наших хат...

Зненацька хтось із другої парти кидає гнилицею, попадає Яськові просто в око. Томек, що Сидить поряд з рудим бешкетником, зараз же стає на захист братика й міцним ударом у вухо встановлює справедливість. Агнешка підбігає до другої парти, наказує рудому встати. Вона його вже знає, однак він про це не здогадується. Отож учителька запитує:

— Як твоє прізвище?

— Варденьга.

— А ім’я?

— Теофіл.

— Повтори це разом. Спочатку ім’я, потім прізвище.

— Теофіл Варденьга.

Скорився. Нелегко навіть дорослому, вголос, та ще й на людях, повторювати такі два слова.

— Навіщо ти вдарив Яцека Зависляка гнилицею?

Мовчить. Зате на задніх партах шепіт і сміх. Звідтіля виривається чийсь зухвалий хриплий голос:

— Зависляки — руські, шваби і поляки.

Гамір, збуджене хихотіння.

— Що це означає? — Агнешка підвищує голос. Але на якусь мить запізнюється, бо гамір уже вийшов з берегів.

— Зависляки — знайди!

— Кожне іншої масті.

— Від Оконя.

— Від Семена-поліщука.

— Від Макса-німця.

— Ти ж, дурню, не знаєш! Коваль був німцем.

— Ти сам дурень!

— На тобі лазить воша.

— В тебе баньки закисли.

— А в тебе гній у вухах.

— А в тебе батько п’яниця.

— А твій хіба кращий?

Там уже майже бійка. Тут Варденьга шарпається з Тотеком. Елька плаче від зневаги, від сорому.

— Заспокойтеся!

Стихло.

— Геню, Ясько, сідайте. Увага, всі діти. Якщо не буде цілковитої тиші, то не буде ніяких розваг, ні екскурсії. Як хочете.

Вичікує. Діти штовхаються, втихомирюючи один одного, і, нарешті, змовкають. Агнешка зупиняється біля другої парти:

— Варденьго і Зависляк! Встаньте обидва! Варденьга, повторюй за мною: Томаш Зависляк — мій товариш. Не хочеш? Томеку, покажи йому приклад!

— Теофіл Варденьга — мій товариш.

— Добре. Тепер ти!

— Томаш Зависляк — мій товариш,— ледве видушує з себе Теофіл, одвертаючи голову набік.

— Це справді так. Тепер, діти, повторіть всі: Зависляки — наші товариші.

— Зависляки — наші товариші!

— Запам’ятайте це. Теофіле, у тебе хворі очі. Скажи батькові, щоб завтра прийшов до мене.

— Його батько сидить.

— Нехай прийде мама.

— Я не маю мами.

— Теофіле, я сама прийду до тебе додому. Сьогодні ж, після обіду. Діти, після перерви я роздам вам олівці та зошити. Зошити треба гарно підписати. А