Читати книгу - "Важка весна"

— Свинство, — сказав він. — Через якусь картоплину, а вони ж п’ять днів не їли!

Унтершарфюрер йому погрозився і пішов, а Янош продовжував перев’язку.

Як вам коротко розповісти найголовніше? Я був добряче виснажений, мені не хотілося залишатися надворі, тому я знову подався до вагона, загорнувся у коц і ліг. Не знаю, як довго я так куняв, коли два есесівці, які нас вартували, розпочали розмову з кимось, хто зупинився перед вагоном. Йшлося про Яноша. Та тепер розмова була про розстріл, потім хтось сказав, що його несуть, і я тоді встав і підійшов до дверей. Справді, йшло двоє, вони тримали тіло в сірій шматі. А що ж я хотів, подумалося, він збунтував, вважав, що війна скоро закінчиться. Хоча я щосили волів би відчувати, що, хоч я і загорнений у коц, мене морозить і трусить від холоду, і що підлога вагона під моїм плечем і моїм стегном тверда.

— Це жахливо, таке пережити. — Ів подивився запитально і водночас якось налякано. Хлоп’яча веселість зникла з його щік.

— Коли людина з дня у день живе поруч із кощавою з косою, вона звикає до неї.

— Це неможливо.

— Навіть не помічає, коли вона стає для нього своєю.

Ів дивився на нього; в його погляді були водночас і подив, і сумнів.

— Не дивіться на мене так, — сказав Радко Субан і усміхнувся.

— Я питаю себе, як ви можете говорити про це так просто?

— Біля смерті все стає просто.

— І як ви можете при цьому всміхатися?

Я усміхнувся вашій молодості.

— Розумію. Маєте велику перевагу над нами, бо ви були свідками таких подій.

— Навпаки. Ви маєте велику перевагу, бо можете зробити так, щоб ваш світ не зруйнували, як наш.

Він усміхнувся.

— Ну а тепер я можу взяти в руки німецьку книгу, — сказав.

— Жартуєте, — сказав Ів і переклав ногу; і це було, немов він перевів подих після небезпеки, якої випадково уник.

Темрява поволі відбирала барви в неба і дерев, атмосфера почала холонути; здавалося, ніби холодна ніч легенько ковзає донизу схилом, яким дорога підіймалася вгору.

Сказав:

— У цьому садку я колись чекав на тебе.

— Я була впевнена, що ти не прийдеш, бо в попередній вечір ти пройшов повз мене.

— Повз тебе і панну Рев’єр.

— Так, я була із Клер.

— Через неї я почувався під тими яблунями, мов Робінзон.

Може, краще було б мовчати, не витягати це на світ Божий. Бо їхня розмова могла обернутися тяжкою.

Тоді вона обернулася.

— Що тобі сьогодні? — і простягла руки до його шиї.

Він дав себе обійняти і взяв її за талію.

— Ходімо, — сказав.

— А я хочу знати, — і її голос був таким ніжним, що він мимоволі усміхнувся.

— Нічого, — сказав. — Тепер уже нічого.

Взяла його за руку.

— Підійди.

І він собі думав: дай себе вести, будь таким, яким би був, коли б не читав того листа, бо врешті-решт усе саме так: ніби він його не читав, а вона його не отримувала.

Ліворуч дерев не було, а прямо коло дороги стояла маленька дерев’яна хатина з відчиненими дверима; тут вони ще не бували. І його рука вкралася в її долоню, мовляв, краще продовжувати прогулянку вздовж дороги. Але Арлетта задивилася на хатину, немов на сховок, який її врятує. І він уже відчував, як замкнений простір серед самотньої осінньої природи зблизить їх, як його колючість зм’якне в її пестощах. Тому не хотів прямувати за її дитячою рукою. Водночас йому здалося, що її близькість справді може зрушити все з мертвої точки. Адже буває, що вивільнивши тіло та почуття, легко і природно знаходиш потрібне слово, яке раніше не хотіло з’являтися на світ Божий. Її мала долоня була не лише омріяною, як у перший вечір, коли вела його крізь місячне сяйво; тепер вона асоціювалася з листом лікаря, і в її рухах він відчував розрахунок.

Ні-ні, упирався він; але самого спротиву недостатньо, якщо не маєш нічого, що замінило б тобі те, чому протистоїш. Але ж він мав її відданість, її палке бажання змінити його настрій, і цього достатньо, щоб перемогти себе і прийняти її прихильність.

— Солома, — сказала вона. І з шумом сіла, мов бешкетник, якому подобається все, що голосне та привертає увагу. — Мій малий... — І її руки обійняли його шию.

— Так, — сказав він і кивнув; її вуста розкрилися в терпкій усмішці, і її тіло всією вагою підтвердило бажання, аби між ними, як зазвичай, знову заіскрилася