Читати книгу - "Подих диявола."

Гумбольдт схопив поводи, голосно крикнув і вдарив ногами по шиї тварини. Нічого не відбулося. Кам’яні вже спустилися по сходах. Їх було сорок або п’ятдесят... Ціла армія.

У цей момент пролунав гуркіт. Ящір злякано мекнув, устав дибки й кинувся вперед. Повз годівниці, через паркан, уздовж сараїв, у яких зберігалися підстилки й корм. Інші ящери запанікували. Вони заревіли, зірвалися з місця й кинулися в різні боки. Елізі ледь удавалося триматися, так швидко мчала тварина в пустелю.

На обличчях друзів застиг жах. Вони мертвою хваткою вчепилися у сідла. Тільки один із них виглядав задоволеним — Лілієнкрон. Він тріумфально помахав над головою гвинтівкою.

— Можливо, ваша зброя й краща,— сміючись, крикнув він Гумбольдту.— Але моя — гучніша!

Я щір біг і біг.

Гумбольдт скерував тварину прямо у відкриту пустелю. Гарячий вітер обдував обличчя Оскара. Повз них пролітали дюни й кам’яні брили. За ними здіймалися хмари пилу. Ящір біг напрочуд рівно. Тільки лапи миготіли над піском. Величезні ороговілі пазурі не давали лапам провалюватися в м’який ґрунт. Далеко на обрії ще виднілася фортеця.

— Куди ти женеш ящера? — крикнула Еліза Гумбольдту.— Підйомник в іншому боці.

Гумбольдт похитав головою.

— Я не хочу до підйомника.

— Ні? — здивувалася жінка.— Тоді куди? Я думала, ми збираємося повернутися на поверхню.

— Звісно, збираємося, тільки іншим шляхом.

Більше він нічого не сказав, продовжував удивлятися в жовтий туман.

Оскар запитально подивився на Елізу, але та тільки плечима знизала. Очевидно, тільки Гумбольдт знав, куди вони прямують.

За деякий час ліворуч із всюдисущого туману проступили обриси каменів. Гострі стрімчаки, гладенькі скелясті стіни, величезна кількість обтесаних валунів найрізноманітніших форм.

Оскар насупився. Це місце було йому знайоме.

— Каменоломня! — вигукнув він.— Ось той схил, яким ми піднімалися! А нагорі — те місце, де я розмовляв із Ніянг. Бачите?

Гумбольдт вийняв кишенькового годинника.

— Якщо я не помиляюся, у нас іще чверть години. Можемо ненадовго зупинитися.

— Навіщо? — поцікавився Лілієнкрон.— Ви, нарешті, хочете розповісти нам, що збираєтеся робити?

— Якщо я розповім, ви вирішите, що я божевільний. Обійдемося без цього. Як ви поставитеся до того, щоб вистрілити ще раз?

— Ви жартуєте? — здивувався Лілієнкрон.— Тут повсюди наглядачі. Вам не досить того, що за нами назирці мчить ціла армія?

— Якщо чесно, то ні. Чим більше, тим краще,— широко посміхнувся дослідник.— Хочу, щоб якнайбільше цих чудовиськ звернуло на нас увагу. Ну то що, вистрілите ще разок, чи мені забрати у вас гвинтівку й зробити це самому?

— Божевільний! — вигукнув Лілієнкрон.— Вас потрібно запроторити до психіатричної лікарні. І не сподівайтеся, що я не сповіщу про це у своєму звіті, коли ми повернемося в Берлін. Втім, якщо ви наполягаєте...

Він підняв гвинтівку й двічі вистрілив. Гумбольдт схопив поводи, і цього разу ящір рвонув не так різко. Вони попрямували праворуч від каменоломні.

Оскар уже міг бачити вхід до печери з грибами. Він зрозумів, куди хоче дістатися батько. Ось тільки, що йому там потрібно?

Цієї миті у каменоломні затрубив ріг. На гребені пагорба, вимахуючи зброєю, з’явилися наглядачі. Деякі навіть уже почали спускатися крутим схилом.

— Ну ось! — вигукнув Лілієнкрон.— Наші знайомці вже зовсім близько. Ви тільки огляньтеся!

Усі обернулися. На обрії здійнялася хмара пилу.

Переслідувачі наближалися. Схоже, вони зібрали всі свої збройні сили.

— Їх сотні! — гукнула Шарлота.— Вони зібрали весь свій народ.

Над військом висіла хмара червоного пилу й попелу. Немов насувалася піщана буря.

— Чудово! — промовив Гумбольдт.— Саме на це я й сподівався. Моліться, щоб я не помилився в розрахунках.

Чудово? Як розуміти подібне зауваження Гумбольдта?

І про які розрахунки він говорить? Оскар подумав, що батько, як завжди, висловлюється дуже загадково.

Дослідник спрямував ящера до входу в печеру й там його зупинив. Він зіскочив зі спини тварини в пісок, провів його ще кілька метрів і прив’язав поводи до гострого уламку скелі.

— Ходімо, нам із вами потрібно спуститися вниз. Візьміть із собою все, що потрібно, і не забудьте Вілму. Зустрічаємося внизу, біля водойми,— із цими словами він зник у півтемряві печери.

Часу залишалося зовсім мало. До них уже наближалися наглядачі з каменоломні. Оскар бачив, як блищить зброя в них у руках. Роги грізно здіймалися вго- ру, по піску волочилися батоги.

Разом із Лєною та Шарлотою він побіг за батьком. У Гумбольдта був план, у якому він не сумнівався. І Оскар не мав ані найменшого уявлення про те, що дослідник збирався зробити. Але це мало бути щось надзвичайне, адже печера закінчувалася тупиком.

Гумбольдт був зайнятий. Похідним ножем він зрізав один із кулястих грибів і відокремив його від коріння дерева. Декількома точними рухами очистив низ гриба від міцелію, перевернув гриб догори ногами й почав вирізати діру в оболонці. Гриб був метрів зо три в діаметрі й порівняно з іншими був відносно маленьким. Зараз дослідник нагадував маленького собачку, що грається з величезним м’ячем.

— Ви збираєтеся приготувати печеню? — у голосі вченого звучав неприкритий сарказм.

Гумбольдт криво посміхнувся.

— Оригінальна думка, але маю вас розчарувати.

У мене немає ні цибулі, ні шпику.

— Може, ви, нарешті, скажете, що задумали? — розсердився Лілієнкрон.— У нас залишилося всього лише кілька хвилин. І сховатися ми ніяк не зможемо,— він указав на гриб.— Тут нас знайде й дитина.

— Ви можете думати, що хочете,— похитав головою Гумбольдт.— Просто повірте мені, я знаю, що роблю. А тепер допоможіть