Читати книгу - "Подих диявола."

— Що я маю зробити?

— Годі теревенити, беріться до роботи!

За кілька митей гриб погойдувався на поверхні води, немов корок. Гумбольдт нервово звірився з годинником.

Оскар сушив собі голову, міркуючи, що ж задумав батько. Раптом погляд його зачепився за темний отвір у стелі печери. Цікаво, чи гриб у нього пролізе?

І тут його немов блискавка простромила. Звичайно!

Подорож до центру Землі. Як він раніше не здогадався! Все так просто й так геніально.

Шарлота несміливо торкнулася його руки.

— У тебе такий вигляд, начебто ти побачив примару.

— Щось у цьому сенсі,— погодився Оскар.— Здається, я знаю, що він хоче зробити.

Закінчити він не встиг. Затрубив ріг. Вілма пискнула й сховалася в сумку. Вона тремтіла всім тілом. По спині Оскара рясно котився піт. Вхід до печери стемнів від армії, що наближалася.

— Усім стати за мною, мерщій,— звелів Гумбольдт.— Говоритиму я.

— Добре, любий колего,— відповів Лілієнкрон.— Адже саме ви втягли нас у цю халепу. Але не думаю, що вам доведеться багато говорити. Нас перетворять на рабів, як і всіх інших. А може, й іще щось гірше зроблять. А все через вас і вашу нестерпну гордовитість,— голос у нього тремтів.

Кам’яні наближалися до них стіною. Не квапилися, не бігли, знали, що вислизнути від них неможливо.

За рядом загрозливих воїнів прямували носії з паланкіном на плечах.

— Володар,— шепнула Лєна.— Я з ним уже розмовляла.

Гумбольдт із цікавістю підняв брову.

— Як це?

— Мій лінгафон пристосувався до їхньої мови. Я розумію їх, а вони мене.

Гумбольдт здивовано подивився на дівчину.

— Чудові новини! Буде краще, якщо ти даси свій прилад мені.

Лєна витягла лінгафон із-під коміра й подала дослідникові. Тим часом відстань до чортів скоротилася до двадцяти метрів. Вони опустили паланкін і допомогли володареві вийти. Перед ними стояла згорблена й неймовірно давня істота. Тримався правитель дуже прямо й випромінював таку гідність, якої Оскар ніколи не бачив. Його почт був набагато крупнішим і сильнішим, але все ж таки, коли він проходив повз них, усі шанобливо схиляли голови. Метрів за три від Гумбольдта він зупинився.

— Ти,— вказав він на дослідника.— Ти керівник цієї групи?

Голос у нього рипів, немов мірошницьке жорно.

— Так, великий королю,— Гумбольдт злегка схилив голову.— Радий познайомитися з вами.

Старий не відреагував на лестощі й продовжував оглядати інших. Погляд його зупинився на Лєні.

— Дівчинка з вогненним волоссям. Як шкода, що ти не оцінила наше товариство. Я сподівався, що ми продовжимо наші бесіди.

Гумбольдт поклав руку на плече дівчини.

— Це не її провина. Я вирішив повернути її до нас. Як її опікун я відповідаю за її долю.

Старий довго дивився на Гумбольдта.

— Я знав, що ви прийдете. Так було провіщено.

Дослідник кивнув.

— Виходить, ви мудрі й зуміли зазирнути в майбутнє. Так і є. Ми тут, щоб зняти з вас прокляття. Ми маємо розплатитися за обман, що заподіяв вам король Сукарно багато років тому. Ми хочемо повернути те, що вам належить.

Старий володар голосно втягнув повітря. Оскар помітив, як спалахнули його очі. Темно-червоним полум’ям, що немов жевріло в глибині цієї істоти.

— Як насмілюєшся ти згадувати це ім’я? — прогримів голос із лінгафона.— Хіба ти не знаєш, що кожний, хто його вимовить, повинен померти?

— Спочатку уважно мене вислухайте. Ви довго мовчали, тому не складно буде приділити мені трохи часу. Як довго ви вже живете в цьому пеклі, у цій в’язниці люті й ненависті? — указав він на склепіння печери.— Ви не тужите за світом і волею?

— Не буде ніякого світу,— розсердився володар.— Поки не повернуть борг. Якщо в тебе немає при собі нашого золота, приготуйся померти.

Увагу Оскара відволікло булькання. Вода в болітці почала пінитися.

— Ніхто не може принести стільки золота, і вам це відомо,— сказав Гумбольдт.— Але я хочу, щоб ви мені повірили. Дивіться самі,— він зняв із плеча сумку й вийняв звідти сірий камінь, покритий мохом. Різким рухом кинув його під ноги королеві. І шепнув Оскару: — Піднімайтеся на борт нашого корабля, тільки тихо,— і ледь помітним рухом указав на гриб.

Вода вирувала вже сильніше.

Юнак дав знак іншим перебратися на гриб. Чорти відволіклися, і зараз на них ніхто не звернув би уваги. Широко розплющивши очі, вони скупчилися навколо володаря, який підняв із землі уламок каменю, кинутий Гумбольдтом.

— Звідки в тебе це? — запитав він надтріснутим голосом.— Звідки цей камінь?

— Я скажу, тільки якщо ви дозволите нам піти.

Володар не відповідав. Він не відводив очей від каменю.

— А є й більші?

— Набагато більші. Я передам вам усі, якщо ви пообіцяєте, що звільните рабів.

— Обіцяю,— тремтячою рукою старий повернув камінь.

— Я вірю вашому слову, королю Ламарок.

Володар підвів голову. У дослідника здивовано втупилися червоні очі.

— Звідки... звідки ти знаєш моє ім’я?

— Ви Ламарок, король анаків, бранців прокляття двох островів. Ваша історія відома кожному чоловіку, кожній жінці, кожній дитині. Але ми не маємо часу на порожні балачки. Якщо ви хочете, щоб я звільнив вас від прокляття, приходьте за два дні опівночі до скарбниці храму Тенга. Там я поверну все, що у вас викрали. Запам’ятайте мої слова — за два дні,— і Гумбольдт перестрибнув на гриб.

Вода завирувала. Із глибини вирвалися величезні бульбашки й полинули нагору,