Читати книгу - "Вовкулаки не пройдуть"

Після всього цього Олексій із чистим сумлінням звернувся до Панченкової дочки:

- Заяву принесете завтра, число поставите післязавтрашнє, а пошуки ми вже, як бачите, сьогодні розпочали. Будемо сподіватися на краще.

Заспокоїв він бідну жінку чи не заспокоїв, головне - зробив усе, що належало і навіть більше. Тобто - подзвонив окремо кільком дільничним (бо ж треба якось і своєю владою старшого над ними скористатися) і роздав доручення. Кому підійти на нашу станцію і переговорити з черговим по перону, кому відслідкувати шлях учителя від школи, де в актовому залі поминальні столи накрили, до самої станції, звідки він мав від’їжджати, а кому цю саму станцію перетрусити від касира до останнього бомжа. Бо пророблялися три стандартні варіанти: загубився десь уже у нас, не виїхав з району і нарешті - зник “між пунктом А і пунктом Б”. Останній варіант вимагав обов’язкового втручання транспортної міліції, тож мій братик зітхнув і сів писати відповідну реляцію, промовляючи:

- Кажуть, востаннє на нашому перегоні пасажира на ходу викинули, коли нас із тобою, сестричко, ще в проекті не було. Але ні від чого не слід зарікатися. Особливо, якщо ти мент… Ну от, завтра доведеться ноги в руки - і по рейкам, по шпалам шкандибати. І попід укосами все перетрусити.

- Завтра, братику, не нашкандибаєшся, а насидишся. Бо ще до ночі всі Великі Колоди знатимуть, що вчитель пропав і народ зрання побіжить до тебе зі щиросердною допомогою слідству. Тож бережи вуха, бо зав’януть.

- Ну, ти теж послухай. Я тебе дуже прошу. І походи, попитай.

- Олексію, кому з нас майора дали, а кому свині хату розриють, як не погодує?

- Ну не прошу ж тебе спеціально бігати…

- Ще чого не вистачало. І потім - це в сучасних повістях жінки-детективи гасають за вказаними адресами, прикидаються ким завгодно, вигадують якісь прицюцюрені історії, тільки щоби сусіди, знайомі чи родичі розповіли їм, чому громадянин такий-то і громадянка така-то, як у тій пісні - любились, та й розійшлися, але не зійшлися навіки знов. І розповідають!

- Так і тобі розкажуть, бо вірять.

- Розкажуть, якщо пригадають. По-твоєму, наприклад, та ж сама баба Химка все життя сидить і чекає, коли ж то я прийду і спитаю: а чи ви не пам’ятаєте, що було сімнадцятого березня тисяча дев’ятсот п’ятдесят першого року? А вона мені: як же, як же, звичайно пам’ятаю! Всього ж якихось півста років тому було, з невеличким хвостиком, а начебто вчора. Ми з Гапкою ще якраз і дивувалися: і чого це досі Марія не прийшла і не спитала, чому баба Софа вийшла заміж за діда Андрія, а не за попового сина із Зозова?…

- А до речі, сестричко, чому у них не склалося?

- А до речі, братику, якби це до мене чіплялися з такою дурнею, я би спитала натомість: яке ваше діло? А мені - ніякого, бо мені, на відміну від міс Марпл, англійський уряд пенсію не платить, а свій рідненький так і дивиться, що б іще з мене, приватного підприємця, здерти. Тому, як ти розумієш, я б у той бік і не глянула, якби мій рідний-двоюрідний братик, котрий Шериф, та не лінувався сам мізками ворушити.

- Твій рідний-двоюрідний братик без своєї рідної-двоюрідної міс Марпл не впорається. Ну, Мару-у-усю…

- Знацця так… ти з отим своїм однокашником, котрий нам поміг із поросятами справу залагодити, ще дружиш?

- Обов’язково!

- Так ото сідай на телефон, дзвони йому і проси, щоб він зробив “гав!” одному дядькові з його дільниці. Хто і де - я тобі зараз напишу. Він мені ще три дні тому мав кормовий буряк для свиней привезти, а й досі немає. А гроші ж узяв! Будуть буряки - буде і міс Марпл. Але тільки в тому разі, як уже справді припече.

- Ну так, хто ж іще має робити “гав!” якщо не лягавий…

- Ти щось сказав?

- Єсть!

Ви не повірите, але буряки лежали у мене на обійсті вже того ж вечора.

Не те щоб я не хотіла братові допомогти. Але ж мені і справді ніколи тинятися й розпитувати. Це колись, у мої студентські часи, коли вчитися мені було легко, бо ж сільське господарство добре знала, вистачало часу і на кіно з танцями, і на те, щоби на гітарі грати вивчитися (ой, сто років уже до рук її не брала!) і перечитати купу детективів з домашньої бібліотеки подруги-однокурсниці. Правда, я б не сказала, що вони на мене вплинули. Якраз навпаки: англійська чи американська логіка для українця часом ну абсолютно неприйнятна.

Магічні слова “сестричко, виручай, бо вже гаплик!” мій братик вимовив назавтра мало не одразу після сніданку.

Першим, як завжди, з’явився до нашого Шерифа старий дядько Вдовиченко. По-вуличному, вибачайте, Бахур. Не подумайте, що він у нас якийсь там Дон Жуан, через якого жіноцтву проходу немає. Боже борони! За все життя дядько спокусив одну-єдину доярку Докію, сплодив із нею дітей, завів хазяйство. Начебто все - як належить. Та вся штука в тому, що дядько зі своєю Докією чомусь жили, як це зараз називається, у цивільному шлюбі. Але у нас у селі мораль така: якщо ти зі своєю благовірною не повінчаний, чи бодай не розписаний, то тебе ніколи чоловіком Докії Овсіївни ніхто не назве. Будеш ти Дусьчин бахур, доки не помреш, або не порозумнішаєш. Дядько Вдовиченко, видати, вирішив, що краще чекати