Читати книгу - "Маленький Бізон"

Один з ворон похвалився:

— А в нашому таборі є зараз четверо американців!

— Ми знаємо про це! — надув губи Міцний Голос. — Це Ракстон і троє його товаришів.

На обличчях ворон відбився неприхований подив:

— Від вас ніщо не може сховатися!

— Ніщо, — скромно відповів брат. — Ракстон дуже злий чоловік. Але ви, ворони, його любите.

— Не всі любимо! — заперечив один з ворон. — Мій батько сердиться на нього.

— Мій теж! — признався інший.

Ми заговорили про наш торішній напад на табір Ракстона й ворон, коли ми забрали у них сорок коней. Хлопці були тоді в наметах, які потрапили під обстріл. Зараз вони з недовір'ям слухали наші розповіді про те, що ми брали активну участь у нападі.

— А пригадуєте ви свою загорожу, де були коні? — наполягали ми.

— Так, пригадуємо.

— Ваші коні стояли недалеко від річки, а ми ховалися на протилежному березі.

— Так близько? І не боялись?

— Не було часу боятися! — солідно відповів Міцний Голос. — В гулі битви, під градом куль гартувалися наші серця.

Після цих пишних слів на хвилину залягло мовчання. Я заговорив перший.

— А ви, ворони, боялися тоді? Скажіть правду.

— Трохи.

Це щире признання дуже нас зворушило. Ми сказали собі, що з цього часу не буде кращих друзів, ніж чорноногі й хлоп'ята окотоки. З цим почуттям ми полягали спати вкупі, зогріваючи одне одного своїм теплом. Вранці наступного дня ми попрощалися. Кожна група пішла до свого табору.

В міру того як ми підходили до рідних наметів, почали зростати наші сумніви. Обізвалося нечисте сумління. Вже багато тижнів наші батьки ні про що інше не говорили біля вогнищ, як про небезпеку нападу ворон-окотоків. Чи треба нам зараз признатися, що ми зустріли їхніх хлопців та що нам було з ними так добре? Ні й ще раз ні! Хлоп'ячий гонор наказував нам зберегти таємницю, за всяку ціну боронити дружбу з хлопцями окотоками.

Коли ми підійшли, може, на тисячу кроків до нашого табору, Міцний Голос, найстарший у нашій п'ятірці, раптом гукнув владним голосом:

— Стійте!

Він наказав нам стати кружка, плече в плече, лице в лице, щоб ми могли зблизька дивитися одне одному в очі. Обличчя у нього було дуже серйозне, брови насуплені.

— Візьміться за руки! — ще наказав він. Ми так і зробили. Я тремтів від хвилювання.

— У нас є велика таємниця, — провадив брат замогильним голосом. — Ми подружили з нашими найбільшими ворогами. Ніхто, крім нас, не повинен знати, що ми були з хлопцями окотоками. Вам ясно?

— Ясно! Ясно! — підтвердили ми хутко й серйозно, як належало, а я для більшого враження ще хотів додати «темно», але вчасно прикусив собі язика.

— Так міцно, як оце ми тримаємось за руки, заприсягнімося одне одному, що не пустимо й пари з вуст, що будемо мовчати, навіть коли б нам довелося вмерти.

— Присягаємося! — вигукнули ми від щирого серця.

— Нехай зараз кожен окремо поклянеться тим, що він найбільше любить в житті. Починай ось ти, — показав він на першого з краю хлопця.

— Я, — заїкаючись від хвилювання, забелькотів той, — я… клянуся… великим Маніту!

— Дуже добре, — похвалив його Міцний Голос. — Тепер ти! — показав він на другого.

— Я присягаюсь… тим, що хочу стати великим воїном!

— Дуже добре! Ти! — Міцний Голос прошив мене суворим поглядом.

— Клянуся! — пробелькотів я. — Отак, як люблю Пононку.

Міцний Голос трохи скривився:

— Присягаєшся псом? Ну, хай буде й так! Далі! Ти!

— А я клянуся — отак як люблю маму.

Міцний Голос скривився ще дужче, хотів сказати щось зневажливе та тільки махнув рукою.

— Отож ви заприсяглись! — підсумував він. — Тепер знаєте, що вам робити. Мовчання або — смерть!

— Мовчання або смерть, — підтвердили ми.

— Гаук!

У таборі панували тиша й лад. Ніхто не звернув особливої уваги на наше повернення. Ми частенько влаштовували такі подорожі. Мати, як завжди, зустріла мене запитанням:

— Ну, як там було? Добре?

— Добре, мамо.

— Бачили щось цікаве?

— Так!.. Ой, ні, ні, не бачили нічого!

Мати уважніше глянула на мене, а я відвернувся. Не кажучи ні слова, вона дала мені їсти. З цих самостійних мандрівок я завжди повертався зголоднілий як вовк. З'ївши величезний кусень смаженої оленини, я пірнув у блаженну млость. Рідний намет був такий затишний, близькість мами впливала так заспокійливо…

— Мамо! — спитав я. — Хіба погано, коли маєш багато друзів?

— Навпаки, Бізончику! Чим більше друзів, тим краще для людини.

— Я теж так думаю… Тут нема нічого поганого.

Мені страшенно свербів язик. Мама була така добра, я так вірив їй. Та я ні на хвилину не забував, як ми подали одне