мені залишитися? Я вам не заважаю? — спитала мене Альбертина (на її очах ще бриніли сльози, викликані моєю брутальністю; я вдав, ніби не помічаю їх, хоча душа моя раділа). — Мені треба вам дещо сказати». На перуку маркізи де Камбремер був надітий абияк капелюшок із перами, увінчаний ще й шафіровою шпилькою, ніби герб, який треба просто носити, та й край і то байдуже де герб, гожість якогого умовна, а нерухомість необов’язкова. Попри спеку зацна дама була в горностаєвому палантині, накинутому на гагатову мантилью, схожу на далматику, — коротше, вбралася з огляду не на температуру повітря чи пору року, а на характер церемоніалу. А на грудях у маркізи де Камбремер висіла на ланцюжку, ніби наперсний хрест, геральдична баронська корона. Незнайомий пан був славетний паризький адвокат, шляхетського роду, — він приїхав на три дні в гості до Камбремерів. Він був із тих людей, які, наламавши руку в своєму ремеслі, починають трохи зневажати свій фах і можуть кинути, скажімо, таку репліку: «Знаю, що я добрий оборонець, а так, то й боронити мені вже нецікаво» — або: «Мені вже нецікаво оперувати; знаю й так, що оперую добре». Люди розумні, артисти, вони бачать, що їхній досвід, підпертий гучним успіхом, осяває їх ореолом «інтеліґентности», «артизму», який визнають за ними колеги і якому вони завдячують якийсь елементарний смак і вибагливість. Вони починають кохатися в малярстві хай і не великого, та все ж яскравого маляра і витрачають на купівлю його полотен немалу дещицю своїх прибутків. Приятель Камбремерів, людина лагідна, хоч у вухо бгай, уподобав малярство Ле Сідане-ра. Він любив книжки, але не тих письменників, хто майстерно володів пером, а белетристів. Цей дилетант потерпав лише від однієї прикрої вади: він сипав загальниками, такими, наприклад, як «почасти», — подібні слівця надавали предметові його балачки якоїсь значущости й заразом недомовлености. Маркіза де Камбремер сказала мені, що обіцяла Роберові де Сен-Лу одвіда-ти мене, і от, скориставшися з підвечірка, влаштованого її друзями поблизу Бальбека, махнула сюди. «Ви знаєте, що небавом він має заявитися сюди на кілька днів? Його вуйко Шарлюс відпочиває тут у своєї кузини, дукині Люксембурзької; де Сен-Лу зустрінеться з тіткою, а заодно заїде і до свого полку, — там його дуже люблять і дуже цінують. До нас часто заходять офіцери і всі до одного підносять його до небес. Зробіть нам таку ласку: завітайте до нас обидва у Фетерн». Я відрекомендував маркізі Альбертину та її приятельок. Маркіза де Камбремер познайомила нас зі своєю синовою. Синова завжди поводилася стримано з замешканими під Фетерном худопахолками, яких хоч-не-хоч візитувала, і холодна була до них із побоювання, як би не опростатися, але, вітаючися зі мною, привітно всміхнулася, заспокоєна і врадувана тим, що бачить перед собою приятеля Робера де Сен-Лу, тим паче, що Сен-Лу, битий у світській дипломатії більше, ніж до цього признавався, запевнив її, ніби я на короткій стопі з Ґермантами. Бо пані де Камбремер молодша, на відміну від своєї свекрухи, знала дві геть-то різні форми гречности. Якби мене відрекомендував їй її брат Легранден, то щодо мене вона виявила б першу ґречність, суху й нестерпну. Але для приятеля Ґермантів вона не могла напастися усмішок. У готелі найзручніше місце для прийняття гостей була читальня, де колись мені було так страшно і куди я нині входив по десять разів денно, а виходив, коли хотів, почуваючи себе цілковитим паном, подібно до тих не вельми небезпечних божевільців, які так давно уже в божевільні, що лікар довіряє їм ключа. Отож-бо я запропонував маркізі де Камбремер пройти до читальні. У читальні я нині вже не розгублювався, вона нічим мене не чарувала — фізіономії речей міняються в наших очах, як фізіономії людей,
— ось чому я запросив туди маркізу без найменшого хвилювання. Але маркіза воліла зостатися надворі, і ми посідали на готельній терасі. Тут я знайшов томик пані де Севіньє, який мама спохвату забула, тікаючи від моїх гостей. Так само як бабуся, коли та цуралася навали сторонніх, вона з побоювання, що не зможе вирватися, як її оточать, умикала, тільки литки блищали, і ми з батьком завжди з неї збиткувалися. Маркіза де Камбремер тримала в руці, разом із ручкою парасольки, гаптовані ворки, торбинку, розшитий золотом гаман із вишневими шнурами та мереживний носовичок. Бувши нею, я поскладав би все те на стілець, але я відчував, що просити її розлучитися з цими клей-нодами, що надавали такої пишноти їй пастирському об’їздові, її світському священнодійству, — і непристойно, і даремно. Ми дивилися на тихе море, по якому урозкид плавали білими квітами чайки. Знизившись до «середнього регістру», до якого опускає нас світська розмова, а заодно і хіть сподобатися, — але не з допомогою наших достотніх переваг, невідомих нам самим, а з допомогою того, що, як нам здається, має припасти до душі нашим співрозмовникам, — я несамохіть заговорив із пані де Камбре-мер у дусі її брата. «В їхній нерухомості й білоті є щось від латаття», — сказав я про чайок. Справді, чайки здавалися безживними познаками для хвиль, а хвилі, напливаючи й гойдаючи їх, за контрастом, ніби набували свідомости, перетворювалися на живі істоти. Маркіза-вдова не могла намилуватися чудовим краєвидом на море в нас у Бальбеку і заздрила мені; в Ла-Рас-пельєр (де вона, зрештою, не жила цього року) вона бачила море лише здалеку. Вона мала дві особливості, пов’язані з її схилянням перед мистецтвом (надто — перед музикою) та з тим, що маркіза була неповнозуба. Щоразу, як вона забалакувала про Прекрасне, в неї, як у звірів під час тічки, починалася гіперсе-креція слинних залоз: у кутиках беззубого рота в старої дами з вусиками над верхньою губою набігали краплі, яким там не місце. Вона миттю їх ковтала з глибоким зітханням, ніби відсапуючись. Якщо мова йшла про якусь божественну музику, вона в екстазі піднімала руки і виголошувала загальники, старанно жуючи губами і при потребі гугнявлячи. Досі мені не спадало, що з банального бальбецького пляжу розгортається «чудовий краєвид на море», але нехитрі слова маркізи де Камбремер змінили моє ставлення до цього ландшафту. Натомість я похвалився маркізі про незрівнянну картину, що відкривалася очам з Ла-Распельєр, розташованої на чолопку пагорба, з її великої вітальні з двома коминками, один рядок вікон якої виходив на море, що леліло крізь листя аж кінець саду, а другий — на долину, я завжди чув похвалу. «Який ви милий і як
