Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга друга"

У флігелі замку Торнау Андрій несподівано зустрівся з доктором Шольтеном. Трапилось це на медогляді, який у розвідшколі був доведений до ритуалу. Майор Вінклер, як інколи дозволяв собі висловлюватись на адресу шефа старший інструктор Джоні, був великий однолюб, тобто любив тільки себе, а тому ставився до свого здоров'я з підкресленою увагою. Всюди він бачив бактерії і мікроби, панічно боявся венеричних хвороб, а тому примушував мешканців флігеля драїти підлоги, протирати панелі, дезинфікувати місця загального користування, від чого в приміщеннях постійно стояв густий дух хлорки, перемішаний з карболкою і формаліном. Ручки на дверях кабінету Вінклера протиралися спиртом тричі на день.

Шольтена Андрій упізнав одразу, хоч, правду сказати, не повірив своїм очам. Йому здавалося, фашистські кати принишкли, позалазили в нори, а тут раптом поплічник коменданта Дахау спокійно жирує собі на американських харчах. Ледве стримав себе, щоб не кинутись на гада, не вчепитись у горлянку. Останнім часом на нього все частіше накочувалися напади чорної люті. Ночами, коли лежав без сну, ввижалося: хапає автомат і кладе всіх підряд — Вінклера, Джоні, Шольтена… То була б справедлива кара для цієї погані, яку невідомо чому ще й досі носить на собі багатостраждальна земля.

Вінклер був італійцем тірольського походження. За його хворобливим прагненням стерильної чистоти ховався витончений садизм. Ще зовсім недавно, в сорок четвертому, тікаючи з України, він командував спецбатальйоном польової жандармерії і забезпечував санітарний кордон для есесівських військ, що відкочувались під ударами Радянської Армії. Тоді його жандарми, та й він сам, розстрілювали людей тільки за те, що ті відмовлялися залишати свої домівки. Калік і хворих прикінчував власноручно. Мабуть, за ці заслуги тепер його настановили шефом американської школи шпигунів і диверсантів.

Джоні був представником проводу ОУН бандерівців при школі, видаючи себе за офіцера американської армії німецького походження. За фахом розвідник, за покликанням — злодій. Краде, де тільки може: на кухні, по валізах і тумбочках «слухачів», які перетрушує чи не кожного дня, шукаючи крамоли. Решта інструкторів теж оунівці. Шуліка і Грім ще з тих, що пройшли вишкіл у Кракові, а у Клямки і Вальтера штани й досі пахнуть димом підкарпатської ватри, а в очах палахкотять заграви палаючих, сіл Волині.

Режим у школі був суворий, розпорядок ущільнений. Все робилося з таким розрахунком, щоб не було часу ані зупинитись, ні замислитись.

Інструктори навчали невеликі групи і намагалися так будувати розклад занять, щоб у їхніх підопічних не було можливості часто зустрічатися, заводити знайомства, товаришувати. Увага до сусіда тут викликала підозру. Від них не крили, для чого вони проходять цей вишкіл, як не виключали й можливості зради чи такої ситуації, коли хтось спробує, на випадок провалу, купувати життя інформацією про школу, її інструкторів і слухачів, котрі завтра стануть агентами розвідки. Тому, крім прізвиська, про свого сусіда знати нічого не повинен. Проте життя не рахується з найсуворішими заборонами. Людині, коли вона день у день спілкується з собі подібними, важко утаїти щось про себе.

Сергій Буцько, на прізвисько Мурза, був родом із Хотина. Він ніколи не казав про це, а лиш якось, згадуючи дитинство, розповів, як грався з хлопчаками на високих мурах стародавньої фортеці, де козаки воювали з турками.

Нервовий, трохи істеричний, він жив, зціпивши зуби, і навіть на добро огризався, наче загнане в кут вовченя. Другий мав прізвисько Краб. Цей народився і виріс десь біля моря. Крабом його прозивали ще в школі, і не лише тому, що мав схоже прізвище — Шкрабан, — а більше, певно, через те, що ходив якось кособоко, ніби постійно боявся нападу. Вдачу мав підступну, любив позбиткуватись над слабшим і стелився перед сильним.

Хлопчаки були молоді, природа не наділила їх міцним духом, а доля ще не встигла поводити по світах, як те було з Андрієм, і тому з перших днів вони визнали його перевагу. Всюди він був першим: у спортзалі тренера по самбо кинув об землю так, що ледве не одбив хрипи; смугу перешкод проходив граючись, а вони ледве доповзали до її кінця; стріляв краще за інструкторів, на ключі працював як бог. Усе це помічали не лише Мурза і Краб. І Джоні, і Вінклер вважали, що Максим давно готовий виконати будь-яке з найскладніших завдань. З одного боку вони пишалися таким здібним «слухачем» і всі його професійні якості ставили собі на карб, з другого — трохи побоювались цього замкнутого в собі молодика, бо не могли сказати напевно, чим він дихає.

Вранці цього насиченого подіями дня Дайн-Рябчук привіз до флігеля Шпиня. Про щось недовго поговорив з Вінклером, і черговий повів Грицька до кімнати, де було вільне ліжко. Тут усе й зчинилося.

— А-а… Це знову ти?!

Андрій скочив з постелі й кинувся на Шпиня. Блискавичний удар — і довготелесе тіло Грицька влипло в стіну над ліжком Краба. Завивши від болю, Шпинь рвонувся до Андрія і зубами вчепився йому в руку.

— Уб'ю… — захрипів Андрій, вільною рукою хапаючи стільця. Шпинь позадкував до дверей і вискочив у коридор.

— Охолонь, Максиме! Що ти робиш? У карцер захотілося? — Черговий показав на поранену руку. — Ходімо до лікаря, перев'яжемо.

І цього разу Шольтен не впізнав Андрія. Де там, хіба всіх запам'ятаєш, коли через твої руки на той світ пройшли десятки тисяч. Та ось погляд його упав на витатуйований на руці номер гефтлінга Дахау, і він сполотнів, затремтіли пальці, що вже піднесли просякнутий спиртом тампон. Потім сяк-так обробив рану, перев'язав і, не глянувши на пацієнта, буркнув: «Одягайтесь». Одійшов до столу, сів і вдав, що заглибився в писанину, а пальці тремтіли і лисина змокла, зросилася холодним потом.

Андрій вийшов з кабінету й зупинився в коридорі. В душі кипіло. Два покидьки в один ранок. Злива ненависті затопила серце. Зараз ним володіло одне почуття — помсти. Помсти за знущання